Український "генерал Перон"
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ,
Свобода (01-07.11.2005),
01.11.05
Шалена воля та упевненість у собі Ю.Тимошенко – це швидше якості військового, ніж політика.
Популіст, людина соціалістичних поглядів, прихильник антиринкових методів, олігарх зі світоглядом дрібного буржуа, а ще — проповідник командної економіки, нарешті, генерал у спідниці. Це все — про лідера партії «Батьківщина" Юлію ТИМОШЕНКО, екс-прем'ера, екс-співголову блоку «Сила народу", екс-керівника корпорації "ЄЕСУ», екс-політв'язня і екс-викладача економіки.
«Еклектика!» — презирливо пирхають щодо дій та намірів Юлії Тимошенко виученики ліберальних економічних шкіл та політологічних відділків західних, університетів.
Та чи знають вони, що існує на світі країна, де слово «еклектика» щодо політика чи філософа виступає означенням його найвищих чеснот, бо реальність сама собою еклектична, невиструнчена, біле з чорним і сірим упереміжку. Тож тільки щирий еклектик здатен цю реальність зрозуміти та підпорядкувати собі.
Зветься та країна Аргентиною
Провідною ідеологією останнього півстоліття в Аргентині виступає перонізм — живе втілення теоретичної та практичної еклектики, до якого ліві і праві аналітики причепили всі ті ярлики, які навішані на Юлію Тимошенко, плюс хіба що «фашизм» та «комунізм».
А засновником цієї ідеологічної течії був генерал Хуан Домінго Перон (1895—1974). Перед тим як стати президентом Аргентини, він встиг побути громадським лідером, політв'язнем, дипломатом, міністром. Щось дуже нагадує цей список, чи не так? Перон проводив політику, яка була вкрай суперечливою, але дивовижним чином мала величезний вплив як на саму Аргентину, так і на численні країни третього світу — від Латинської Америки до Близького Сходу.
Інформація до роздумів
У 1930-ті роки при владі в Аргентині перебували консервативні уряди, які послідовно змінювали один одного, що дозволяло земельній аристократії правити країною так, наче за вікном початок XIX століття, триває первинне накопичення капіталу, а соціальні й трудові права, загальне виборче право — лише утопія маргінальних інтелектуалів.
У червні 1943 року група молодих армійських офіцерів, невдоволена владарюванням земельних магнатів, здійснила військовий переворот. Одним із активних учасників перевороту і членів уряду став полковник Перон.
Усвідомлюючи потребу змін у країні, він зробив ставку саме на позбавлених виборчих прав соціально незахищених найманих працівників. Перон вибрав для себе начебто нецікаву посаду міністра праці і перетворив її де-факто на одну з найвагоміших в уряді.
Фактично він зосередився на організації профспілок та, вперше в історії країни, реальному соціальному захисті працівників.
Кілька генералів, стривожених зростанням впливу Перона, заарештували його, але понад 300 тисяч люду вирушили до урядових споруд, вигукуючи гасла з вимогою звільнити в'язня. І генерали змушені були відступити. У лютому 1946 року відбулися президентські вибори, на яких упевнено переміг Перон.
Генерал-президент націоналізував ряд ключових галузей промисловості і почав здійснювати програми соціального захисту найманих працівників. Метою Перона була національна консолідація, інтеграція всіх соціальних груп (у тому числі й мігрантів) у єдине солідарне суспільство, пришвидшення промислового розвитку й загальна модернізація країни.
Перон створив концепцію так званого хустісіалізму (ідеології справедливості) як шляху до квітучого суспільства з активною участю всіх прошарків населення в економічному і політичному житті під орудою держави.
Правління Перона, з одного боку, відрізнялося відверто авторитарними рисами (кілька сот представників лівої інтелігенції полишили тоді Аргентину), а з іншого — був здійснений комплекс соціально-економічних перетворень. Зокрема, розробка соціального законодавства, впровадження пенсій, оплачуваних відпусток, створення будинків відпочинку для робітників, підвищення зарплат, заборона дитячої праці, впровадження загального виборчого права.
Була проведена націоналізація (за викуп) залізниць, телефонних ліній і Центрального банку, які належали іноземному капіталу. Національний капітал всебічно заохочувався, передусім у промисловості.
Швидкими темпами проводилася колонізація безлюдних земель із залученням мігрантів (у тому числі й десятків тисяч українців, які не могли повернутися до СРСР після Другої світової війни).
Новостворений механізм державного планування і регулювання економікою працював ефективно. Завоювання «хустісіалізму» було закріплено у новій конституції.
У маси людей, які досі не мали в Аргентині жодної перспективи, крім виснажливої праці й смерті у злиднях, з'явилися життєві перспективи. І цього вже не зміг скасувати жоден наступний уряд.
Однак на початку 1950-х років унаслідок падіння світових цін на традиційні види латиноамериканського експорту в Аргентині погіршилася економічні кон'юнктура, посилилася інфляція, загострилися соціальні стосунки. Чиновники отримували величезні хабарі, розквітла корупція, яка, як відомо, є зворотнім боком будь-якої масштабної націоналізації.
Правоконсервативні кола виступили проти Перона, у вересні 1955 року військові завдали повітряного удару по президентському палацу і почали його штурм. Аби уникнути громадянської війни, генерал Перон залишив Аргентину.
Модернізація у третьому світі
Перона скинули, проте перонізм залишився. І це закономірно, бо на нього та різновиди націонал-реформізму саме у третьому світі з середини XX століття й понині є об'єктивний суспільний попит.
Країни третього світу мають низку спільних особливостей, які визначають спільність завдань, що стоять перед ними. По-перше, всі вони були колоніями чи напівколоніями. По-друге, у третьому світі можуть існувати міцні і наче стабільні держави, проте з націями, на ґрунті яких вибудовуються державні механізми, справа складніша. У Латинській Америці, де більшість держав святкуватимуть своє 200-річчя, донедавна, а подекуди й донині нації з відповідною культурою, самосвідомістю і власним місцем у «світовому оркестрі» виглядають недеформованими.
Ще гірша справа в країнах Азії і зовсім погано у тропічній Африці, де процеси націоформування виливаються у криваві релігійні та етнополітичні війни — дуже схожі на те, що коїлося в Європі кількасот років тому.
Іншими словами, у третьому світі панують свої закономірності, і рецепти, розроблені та випробувані у перших двох світах, там діють далеко не завжди.
Націонал-реформаторство: етапи становлення
Націонал-реформаторство бере початок з китайської партії Гоміндан (Сунь Ятсен і Чан Кайши), кемалістського руху в Туреччині, Індійського національного конгресу в Індії (від початку XX століття і до наших Днів), Інституційно-революційної партії в Мексиці.
Друга хвиля націонал-реформаторства — це перонізм, це політичні рухи, які виникли під його впливом у Латинській Америці, це різноманітні варіанти арабського соціалізму (чи, як дехто вважає, націонал-соціалізму).
Третя хвиля — це націонал-демократи в низці пострадянських країн.
Проблеми спільні: суспільна й економічна модернізація, ствердження національного капіталу, підвищення частки кінцевого продукту в промисловості, визнання соціальних і політичних прав найманих працівників заради консолідації «верхів» і «низів» у єдину націю.
Перонізм по-українськи
За часів незалежності України жодна впливова політична сила, жоден авторитетний політичний лідер до останнього часу не звертали уваги на постколоніальний статус держави.
Йдеться не про культурно-мовну проблему, довкола якої всі ці роки відбуваються безкінечні ритуальні танці, а про економічне підґрунтя такого статусу. Наприклад, нині ВВП Польщі приблизно учетверо більший за український, хоча у недалекому 1990-му був удвічі менший.
Число заможних людей мало бути хоча б приблизно адекватним загальному обсягу ВВП і стану економіки. Але ж ні! В Польщі значно менше мільярдерів і мільйонерів, аніж в Україні. І менше злидарів. Не тільки пропорційно до кількості населення, але й в абсолютних цифрах.
Що це означає? У Польщі домінує капітал національний, в Україні — компрадорський. Головна різниця між ними полягає у тому, що національний приростає і внаслідок його діяльності багатшають країна та її громадяни.
Компрадорський капітал зростає за рахунок зубожіння, розорення чи стагнації країни у поєднанні зі збагаченням колишньої метрополії чи міжнародних центрів концентрації капіталу.
Перший росте не лише за рахунок росту експорту, а головним чином за рахунок масового внутрішнього платоспроможного попиту. Для другого ідеал — це великі (і сховані від держави) гроші від експорту низькотехнологічної продукції плюс специфічне населення з пріоритетами на кшталт багато пива та видовищний футбол.
У постколоніальній країні до індустріального ресурсу ставляться як до природного: його використовують і викидають. Випрацювали ресурс верстатів, вивезли їх на металобрухт, продали, закрили завод і переїхали жити у свою хатинку на Багамах, як «білі люди».
І це нормально для постколоніального приватника, якщо він виходець із компрадорського капіталу чи з лав чиновництва.
Отже, якщо не скрутити м'язи компрадорському капіталові, країна на тривалий час залишиться на низькому рівні економічного, політичного і культурного розвитку.
Тому для постколоніальної країни, для її нормального розвитку вкрай потрібен перерозподіл власності, щоб вона була в руках а) світового цивілізованого (а не авантюрного) капіталу; б) вітчизняного національного капіталу; в) некорумпованих державних менеджерів.
Юлія Тимошенко на чолі уряду інтуїтивно проводила політику, яка тільки й личить постколоніальній державі, — ні ліву, ні праву, а «популістську».
Україні, щоб створити власну модернізаційну перспективу, вкрай необхідний перегляд результатів великої приватизації. Для того, щоб дати шанс ефективному капіталу, який діє в національних інтересах, — з одного боку. З іншого — необхідно продемонструвати недоторканність державної і комунальної власності, на яку ніхто не має права підняти руку.
Святості приватної власності вчать неоколоніалісти, а от цінність власності національної держави може ствердити тільки сама держава та політичні сили, для яких Україна — не просто територія.
Не менш важливо подолати і соціально-майнову прірву між різними класами, яка за останні роки тільки збільшується. Інакше про яку цілісну націю можна вести мову?
Якщо залежно від майнового рівня вимальовуються контури кількох соціальних класів, коли ці класи все більш замкнені у собі, коли соціальна мобільність починає ставати тільки гаслом, то це вже не XXI століття, а повернення до середньовіччя.
Аргентина до Перона і була значною мірою середньовічним утворенням XX століття. А генерал та його уряд буквально ввіпхнули країну в новітні часи.
Тож як би там не було, місце українського генерала Перона, окрім Юлії Тимошенко, посісти нікому. Націонал-демократи просто не мають «нюху» на той стиль соціально-економічного розвитку, який потрібен Україні.
Націонал-ліберали — тим більше. А про інших годі й говорити. І на додачу потрібна шалена політична воля та упевненість у собі. Це швидше якості фахового військового, ніж політика, особливо коли додати готовність послати на смерть тисячі людей і піти в бій разом із ними.
Юлія Тимошенко продемонструвала ці якості під час помаранчевої революції. Хтось скаже, що це речі, страшні для політика, тим паче для жінки. Можливо. Але це нормально для бойового генерала і, як не парадоксально, для харизматичного політичного лідера у третьому світі.
Коли махатма Ганді організовував масові ненасильницькі акції за свободу Індії, він добре знав, що колоніальна адміністрація відповість силою, що під час кожної акції гинутимуть десятки, а то й сотні людей, які не матимуть права відповісти на насильство насильством.
Україна — не Індія. Дай Боже знайти інший шлях, націонал-реформаторства — на чолі з благородним, високоморальним лідером, який своїм словом, силою свого авторитету розряджає соціальні конфлікти і спонукає олігархів перетворюватися на нормальних лідерів національного бізнесу.
Торік цей шлях багатьом здавався реальним, і лідер такий начебто був. А що зараз? Перспектива десятиліть гниття у «сірому просторі» Європи? Неоколоніалізм, який відроджується зусиллями теперішнього уряду? Спроба розрубати гордіїв вузол і прискорити розвиток? Усі варіанти небезпечні. Можливо, знайдемо якийсь унікальний, свій, найефективніший?..
Але одразу зауважимо, що з огляду на класичні і сучасні теорії це буде таки «еклектика». Тільки треба врахувати, що генерал Перон в Україні вже є. Хоча й у спідниці. Чи з'являться інші лідери у цьому таборі? Чи можлива конкуренція аж двох чи трьох націонал-реформаторських проектів?
...У 1973 році генерал Перон був знову обраний президентом Аргентини. Через рік він помер — главою держави. Нинішній президент країни Нестор Кіршнер, покликаний чистити авгієві стайні минулих урядів, — пероніст.
