Робоча "карта".
Чи треба доводити "гегемона" до відчаю?
В.Андрейченко,
День,
02.02.06
...Лакшмі Мітал, переплативши за комбінат, упевнений у своїй безкарності ...тим паче, що він купив не тільки комбінат, він купив державу! Адже вона не наважиться відмінити приватизацію.
Збігнев Бжезінський у книжці "Поза контролем" пише, що такі американські цінності, як "демократія" і "вільний ринок", не дуже цікавлять країни, які розвиваються, які вирішують проблеми виживання. "Демократія — можливо, головне завоювання Заходу. Але демократія — це лише судина, що ще має бути наповнена змістом... Демократія сама по собі ще не дає відповіді на дилеми суспільного буття й особливо не визначає "якості життя"... У світі немає загальновизнаного розуміння реального значення демократії, особливо того, якою мірою вона повинна виходити за межі політичної сфери та містити також, принаймні, мінімум гарантій матеріального добробуту особистості".
Аналіз видатного політолога цілком підтверджують реалії України, що має, здавалося б, демократію. Наприкінці минулого року на вуличні мітинги почали виходити трудові колективи великих металургійних підприємств. У січні спершу підвели голову вуглярі, які залишилися без замовлень "Криворіжсталі", а пізніше про намір судитися з Кабміном заявила Федерація профспілок України.
Звісно, це можна розцінювати, як підтвердження панування в країні демократії, але те, що першими сколихнулися не транспортники чи міліція, авіадиспетчери чи медики, а саме робітники заводів, мимоволі породжує сумні спогади. Вивчаючи економічні передумови розвитку робочого руху, ще Карл Маркс зазначив, що фабричне виробництво формує численну соціальну групу, де умови праці створюють сприятливе середовище для комунікації та водночас посилюють гострі соціальні проблеми. Саме ці чинники обумовили організованість робочого класу, зробивши його одним із формоутворюючих сил суспільства. Відтоді багато води спливло: гегемон призабув про свою силу, компартія втратила привілей на турботу про добробут народу, пролетарські гасла використовують тільки гумористи. Роль робочого класу в країнах колишньої імперії на сучасному етапі розвитку надзвичайно мала та непомітна. Або її свідомо замовчують, оскільки державні заводи насправді належать чиновникам, а приватні підприємства дуже успішні та не дають робітникам приводів для виступів?
Що ж відбувається насправді? Промисловість працює, попри революційні політичні потрясіння, отже, робочий клас не зник, не розчинився, щоправда, трохи постарів, кількісно поменшав, але якісно не дуже змінився. Виявляється, останні 15 років він живе та працює, будучи основною продуктивною силою суспільства та залишаючись при цьому, як і раніше, пороховою бочкою, потенційно здатною висадити будь-яку соціальну систему, що заважає йому жити та працювати. Перші ознаки того, що в Україні триває становлення робочого руху, тепер уже ніяк не можна не помітити.
Грудневий мітинг протесту робочих "Криворіжсталі" виник через невиконання зобов`язань договору "купівлі — продажу", а саме — підвищення заробітної плати. Але це не справило на індійського за походженням сталеливарного покупця ані найменшого враження. Не минає й два тижні, як голова парламентського комітету з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки Андрій Клюєв повідомляє про намір Mittal Steel удвічі знизити закупівельну ціну українського коксівного вугілля. Це свідчить насамперед про те, що нові власники "Криворіжсталі" впевнені у своїй силі та найменше їх непокоїть крах української вугільної промисловості. Та це й зрозуміло — компанія володіє вісьмома вугільними шахтами в Казахстані й, у разі чого, може собі дозволити підвезти звідти дешевого вугілля.
Ось і настав час замислитися про підсумки головного поки що досягнення помаранчевої революції — продаж "Криворіжсталі" за нечуваною ціною. Скільки гострих запитань при цьому виникає! Але якщо хтось зараз серйозно обуриться необов`язковістю гігантів зі Сходу, то їм нічого не вартує зобразити готовність повернути комбінат назад, за умови, звісно, повернення грошей. Але ж грошей немає. Міністр фінансів Віктор Пинзеник офіційно про це заявив, і цю ж інформацію днями підтвердив прем`єр-міністр Юрій Єхануров. Тому Лакшмі Мітал, переплативши за комбінат, упевнений у своїй безкарності. Тим паче, що він купив не тільки комбінат, він купив державу! Адже вона не наважиться відмінити приватизацію. А налагодити взаєморозуміння з таким інвестором непросто.
Але, схоже, профспілкові діячі "Криворіжсталі" не збираються обмежитися наріканнями на відсутність взаєморозуміння з інвестором. Їхні суміжники-вуглярі вже поставили питання перед Радою національної безпеки України та чекають рішення. Профспілка вуглярів не виключає, що доведеться виводити людей на вулиці в разі ігнорування їхньої проблеми — шахтарям нічим платити зарплату.
Нещодавно країна була свідком подій на Нікопольському заводі феросплавів, а також акцій трудового колективу в столиці. Найближчим часом має відбутися перепродаж НЗФ, оскільки нещодавно наш Верховний Суд відмовив інвестору, тобто Віктору Пінчуку, в розгляді скарги і, що найбільш необачне, відмовив у розгляді скарги також і трудовому колективу, фактично оголосивши його "третім зайвим" у цій історії. Тож це може мати продовження...
Саме в таких ситуаціях робочий клас нагадує суспільству про себе, спростовуючи передчасні чутки про свою смерть страйками та мітингами. Час від часу загони трудових колективів виходять на вулиці та вимагають не тільки видачі зарплати й боргів із неї, а й (о, жах!) підвищення заробітної плати до європейського рівня. Так прокидається класова самосвідомість, і профспілки стають не нудним суспільним навантаженням зі збирання членських внесків і розподілу копійчаної матдопомоги, а серйозною політичною силою, реальним гравцем і небезпечним опонентом, здатним стати детонатором біля тієї бочки пороху. Тому спорадичні виступи трудових колективів за свої права останнім часом стають предметом досліджень політологів і соціологів.
Більшість робітників країни, судячи за даними соціологічних досліджень, оцінюють становище своїх сімей "як погане" та "дуже погане", 65—80% витрат у сімейних бюджетах ідуть на харчування, багато хто вважає, що перебуває на межі фізичного виживання та ледве зводить кінці з кінцями. Лише одиниці можуть дозволити собі купити товари тривалого користування, скажімо, таку розкіш, як холодильник або мікрохвильова пічка.
Умови праці, як правило, не відповідають санітарним нормам, до 45—47 років робітники на шкідливому виробництві стають інвалідами. Виникає група, яку вчені вже назвали "нові безправні". Це люди, які регулярно опиняються в ситуаціях або перманентно перебувають у стані прямого приниження людської гідності. При цьому робітників, як правило, немає в системі управління виробництвом, тим паче немає їх в органах державної влади та місцевого самоврядування.
Утім, основна причина їхньої готовності до активного протесту все ж інша — революції виникають не стільки тоді, коли все погано. По-перше, звісна річ, робітники порівнюють своє становище в суспільстві зі становищем інших прошарків. По-друге, робітники порівнюють своє становище "вчора" і своє становище "сьогодні". У минулому вони бачили, хай і поступове, але зростання (на тій самій "Криворіжсталі" протягом останніх років середня зарплата зростала приблизно на чверть на рік), і раптом воно зупиняється або починаються погіршення. Саме така ситуація може зараз скластися на промислових підприємствах. Зрозуміло, що в цьому випадку невдоволення робітників нагромаджується, бунт — зріє. Їхня позиція — опозиція до влади.
Реальна демократія не усуває політичних протиріч як таких, але дозволяє вирішити їх свідомо, відкрито, без нехтування прав опозиції, прав і свобод людини. Соціальні реформи в інтересах більшості — найкращий спосіб радикального вирішення протиріч. Тільки для цього потрібна воля політиків і держави або ж, якщо їм її не вистачить, — народна. Це вже як карта ляже.
