Свобода слова чи висловлювань?
Про етику та смисли політичних дискусій на матеріалах ток-шоу
В.Якушик,
День,
02.02.06
Нинішній Президент поступово привчає нас до думки, що до його слів не треба ставитися серйозно...
Криза харизматичної легітимності. Саме на кризу харизматичної легітимності Президента Ющенка (тобто виникнення сумнівів у незаперечності права лідера, героя, який є об`єктом для захоплення та прикладом для наслідування, управляти країною на власний розсуд) фактично звертав увагу нардеп-комуніст С. Гмиря. А зайнята Ю. Ключковським у ході дискусії з цього конкретного питання позиція фактично мимоволі, але об`єктивно підгравала політичним опонентам Президента. Виходило, що він, соратник і представник Президента, погоджується з тим, що, так, справді, Президент не тримає свого слова. І що тут такого, адже немає ж при цьому порушення норм права! Звичайно ж, порушення права тут немає, як немає порушення права і в тому, що аж ніяк не "всі до п`ятого коліна" з сімейства Президента оперативно та без вивертів звітують за кожну отриману та витрачену копійку (що раніше абсолютно чітко обіцяв Віктор Андрійович). Порушується ж і навіть руйнується при цьому щось більше, щось набагато значущіше для простої людини та громадянина. Адже її, звичайну людину, виборця та громадянина, в тому, що стосується сприйняття величної та легендарної постаті Президента, борця за справедливість і щастя народу, не так вже й цікавлять і хвилюють сухі звіти юристів і фінансистів-бухгалтерів про юридичну та фінансову вивіреність конкретних кроків і всіх сторін здійснюваного державного курсу. Їй, простій людині революційної та постреволюційної епохи, особливо важливо зберегти в собі почуття захоплення масштабністю і глибиною завдань із перевлаштування суспільства й адекватністю їм, цим завданням, самої політичної фігури й особових якостей усенародно обраного лідера, вождя революції.
До такого ж типу негативних наслідків для харизматичної легітимності Президента та його нинішньої "команди" призводять і обвинувачення з боку Олександра Турчинова в тому, що, коли він був Головою СБУ, Президент не давав йому можливості розслідувати підозрілі ділові схеми особистих "друзів Президента", а також різноманітні оповідання інших політиків про кумівство в "оточенні Президента" та невигадані історії про "сина бога" з "природною" реакцією на них нестриманого у своїх емоціях люблячого, але суворого та справедливого батька.
Усі ці (як і багато подібних їм чинників) привносять явні протиріччя у свідомість українських громадян-прихильників Президента, в імідж Президента, на що постійно вказує нова "помаранчева" (БЮТівська) та стара ("біло-блакитна" та "червона") опозиція, а також нерідко й "рожева" (соціалістична) квазіопозиція всередині самої правлячої коаліції.
Так, опоненти з усіх таборів (та й просто "злі та гострі язики" журналістів і аналітиків) б`ють по наявних "больових точках", по всьому, що сприймається як "ахіллесова п`ята" нинішньої влади. Але це не перетворює всіх їх автоматично на "політичних кілерів", "п`яту колону", "зрадників". Така вже суть плюралістичної демократії, в умовах якої право на владу й ідейну гегемонію треба відстоювати та доводити щогодини, щохвилини і не скочуватися до рівня комунальної чвари, якщо, звісно ж, хочеш залишатися (або стати) лідером, мати повноцінне моральне право на владу. В опозиції (та й у псевдо- і квазіопозиції), безумовно, можуть бути (і є) свої корисливі інтереси та мотивації. Але для живого суспільства користь від їхніх "нападок на владу" безперечна — накопичується інструментарій, досвід і загальний потенціал для успішного функціонування в умовах різноманітності інтересів і позицій, створюються передумови для загального очищення та для створення єдиної системи справді всенародної влади, яка захищає інтереси культурно, політично й економічно різноманітного народу, а не такої влади, яка просто апелює до нього, народу (або його частини), за підтримкою.
Криза раціональної легітимності. Дуже показовим і сильним у цьому сенсі є зауваження, висловлене в теледискусії в рамках програми "Свобода слова" першим президентом України Леонідом Кравчуком, про те, що нинішній Президент поступово привчає нас до думки, що до його слів не треба ставитися серйозно, а серйозно ставитися треба лише до документів, які він підписує. Подібне висловлювання Леоніда Макаровича (що насамперед стосувалося неодноразових украй суперечливих оцінок нинішнім Президентом конституційної реформи та можливості застосування з його боку неконституційних форм впливу на парламент у відповідь на неконституційні дії Верховної Ради) показує, з якою обережністю керівництву країни треба ставитися до проблеми використання маніпулятивних технологій, особливо з урахуванням специфіки держави з неусталеним професійним апаратом представницько-президентської та виконавчої влади.
Не тільки харизматична, а й раціональна легітимність страждає тому, що підлеглим доводиться вдаватися до коментарів із приводу того, "як насправді" треба розуміти висловлювання їхнього шефа. Це стосується не тільки слів Президента, а й діячів із його команди рангом нижче. У багатьох, очевидно, в пам`яті, як речник (начальник прес-служби) МЗС вимушений був давати пояснення з приводу деяких "суто особистих", "неофіційних" висловлювань першого заступника міністра закордонних справ (а за сумісництвом — і заступника голови Української Народної Партії), виголошених ним у неробочий час, здається, навіть перебуваючи у відпустці, ввечері 2 січня цього року на "5 каналі".
Мені в цьому сенсі особливо запам`яталося, як на пленарному засіданні "Президентських слухань" у листопаді минулого року пана Президента миттю "підправив" мій давній товариш, директор Інституту економічних досліджень і політичних консультацій Ігор Бураковський (який згодом увійшов до складу робочої групи з підготовки щорічного послання Президента України до Верховної Ради). Виявляється, що Президент був тоді не зовсім правий, довго розмірковуючи про те, що Україна, в принципі, не заперечуватиме і проти створення наднаціональних органів в ЄЕП (з її-то, України, власною участю). На це одразу ж і звернули увагу. Справді, подібне висловлювання Президента могло ввести в оману "надійного виборця" з хорошою пам`яттю, який знає, що будь-які "наднаціональні органи" (в ЄЕП, але не в інших міждержавних структурах) — це для нього особисто та для України явно "погано".
Добре продумані аргументи, спрямовані на те, щоб переконати глядача і, відповідно, електорат у непрофесіоналізмі нинішньої влади, неефективності її економічної політики, а також у серйозності сумнівів щодо її непіддатливості впливу прихованих корупційних схем, належать до найбільш дієвих "політичних технологій", спрямованих на виявлення та посилення корозії раціональної легітимності влади. І це явно було видно в телеефірі аналізованої програми "Свобода слова".
До подібних політико-психологічних прийомів із цієї ж сфери належить і привернення уваги (в тому числі й у цій телепрограмі) до все ще незавершеної (що потребує свого серйозного, аргументованого пояснення), багато в чому дивної історії про те, що російський газ "за 50 доларів на три місяці, а потім, можливо, за 230" (якщо не домовимося про розумні підходи або не виграємо суд у Стокгольмі) при проведенні конструктивних переговорів для вирішення головного питання — про транзит закупленого Україною туркменського газу, — це нібито гірше, аніж "увесь газ — і російський, і туркменський, — за 95 доларів на 6 місяців" за взагалі цілковитої відсутності будь-якого дискурсу з питання про те, що ж сталось із колишніми позиціями української держави відносно транзиту газу через Узбекистан, Казахстан і Росію.
Криза традиційної легітимності. Поступово дедалі очевидніше, що нинішня революція (2004 — 2006 років) в Україні — це своєрідне "три в одному":
По-перше, це "помаранчева революція", що реально перемогла на початку 2005 року, але переважно лише в центрі та на заході країни, вона завершилася визнанням майже всіма учасниками політичного процесу права сторони-переможниці на встановлення своєї інституційної гегемонії, тобто на офіційне проголошення від імені держави своїх концепцій і лозунгів. Вона становить собою специфічне поєднання загального демократизму з євроатлантизмом і українофільством (україноцентризмом).
По-друге, це "біло-блакитна" революція з її "східнослов`янським", "канонічним православним" і "радянським" цивілізаційно-культурним консерватизмом. (Я опишу своє бачення цього політичного й історичного явища дещо детальніше насамперед тому, що воно ще не отримало належного наукового та популярного роз`яснення ні з боку противників цієї революції, її викривачів, які заявляють про неможливість якоїсь співпраці з цими "біло-блакитними ретроградами, бандитами та ворогами", ні з боку її прихильників, ні навіть зі сторони неупереджених — наскільки це можливо в умовах революції — емоційно та політично відчужених від предмета свого аналізу вчених-аналітиків і теоретиків).
Ця революція відбувалася переважно на сході та на півдні країни в середовищі широких неукраїнофільських мас населення, які "остаточно і безповоротно", самостійно (без будь-якої суттєвої зарубіжної допомоги) усвідомили себе як особливий суб`єкт цивілізаційного процесу в Україні та в різних культурних ареалах, до яких вона — Україна — історично належить. Це була боротьба за свою ідентичність і свою особисту та колективну гідність представників особливих субетносів, яких часто деякі ідеологи та прості представники (етно)-національно-свідомих кіл принизливо називають "совками", але які (гостро або часто лише суто інстинктивно) відчувають свій нерозривний культурний зв`язок зі зниклими з політичної арени, але не зі світу культури і духу, великими історичними спільнотами, для яких зовсім не етнічне, і тим паче не племінне було головним. Саме ці глибинні шари "цивілізаційного коду" сколихнули народний (не бюрократично-клановий, також присутній у ній) компонент "біло-блакитної" революції. Її зміст — це боротьба значної частини українського народу за свої законні культурні та політичні права, що їх не здатні забезпечити ні "кучмізм", ні "оранжизм", ні будь-який інший рух, що орієнтується на замовчування докорінних цивілізаційних проблем нашого суспільств. Почавшись незабаром після другого туру голосування на президентських виборах (у відповідь на перехід "помаранчевої" революції у свою найактивнішу фазу), "біло-блакитна" революція з кінця січня 2005 року набула здебільшого латентних (не таких явних) форм. Не капітулювавши, а лише тимчасово визнавши інституційну гегемонію "помаранчевої" революції, "біло-блакитні" у цивілізаційному сенсі насамперед боролися за честь і гідність своїх субетносів як рівноправної частини єдиного народу України.
І, нарешті, третя — найважливіша з історичного погляду — складова української революції (як своєрідна результуюча, як кумулятивний ефект перших двох своїх складових) — це спільна для всього нашого соціуму революція духу, перемога цінностей плюралізму та толерантності в душі народу, стратегічна орієнтація на єдність у розмаїтті.
І криза традиційної легітимності влади в цей час проявляється в таких трьох своїх основних аспектах:
1. Традиційна легітимність старої, "злочинної", за висловом В. Ющенка, влади була зруйнована "помаранчевою" революцією кінця 2004 — початку 2005 року. Адже влада режиму Л. Кучми базувалася насамперед на вже традиційній до кінця 2004 року апатії більшості народу, на його невірі у свої власні сили, і відповідно — передачі повноважень на управління народом майже самодержавній владі, передачі на "законних підставах", за правом — унаслідок "народного волевиявлення". Апатії та невіри у свої сили більше немає.
2. Однак зростає розчарування, хоча це вже стосується іншого різновиду традиційної (для нинішніх умов України) легітимності — революційної. Відображення у свідомості колишніх прихильників революції та нинішнього "помаранчевого" електорату "промахів" влади в кадровій політиці, "розколу помаранчевого табору" тощо — найважливіші складові цього аспекту кризи традиційної (революційної) легітимності.
3. І, нарешті, третій компонент традиційної легітимності влади стосується її базових культурно-цивілізаційних аспектів. "Кучмізм" базувався на практично цілковитій невизначеності в цій сфері — в культурно-політичному та цивілізаційному просторі життя народу. Революціонерам на чолі з В. Ющенком не вдалося ефективно протипоставити невизначеності та "всеїдності" якусь привабливу для всіх основних верств суспільства та всіх регіонів України перспективу. Ідеї певного цивілізаційного проекту, постійно в латентній формі присутнього в усіх текстових й інших посланнях Президента, не в змозі "достукатися" до душі дуже значної частини його співгромадян, не створюють налаштованості на єдиний камертон, не зображують реальної картини спільного минулого, сьогодення та майбутнього. І це не тільки свідчення кризи традиційної легітимності влади, насамперед на сході та півдні країни, а й прояв набагато глибшої, глобальнішої проблеми самовизначення цивілізаційно роз`єднаного українського суспільства. Із нею, цією проблемою, тісно пов`язане питання про те, що ж становлять собою нинішні та прогнозовані на майбутнє можливі і навіть історично неминучі (на щастя, зовсім не обов`язково болісні) розколи в нашому суспільстві.
Проблема третя
ЛІНІЇ КУЛЬТУРНО-ПОЛІТИЧНОГО РОЗМЕЖУВАННЯ
Дискусії під час телеефіру на ICTV внесли певну ясність у питання про лінії політичного розмежування в нашому суспільстві, які все ще вимагають свого уточнення. У цьому сенсі дуже симптоматичними є, по-перше, приховані й явні обвинувачення у "відступництві" (наскільки можу судити, мається на увазі відступництво від ідеологічних цінностей етноцентризму та монолінгвізму), що прозвучали на адресу одного з лідерів Партії регіонів Тараса Чорновола й активного захисника лідерів цієї партії Лариси Скорик. А також контрвипади Лариси Павлівни у бік практично всіх нинішніх "національно-свідомих" політичних діячів з "помаранчевого" політичного табору в тому, що вони самі майже завжди (до виборів 2004 року) підтримували Л.Д. Кучму.
Однак дуже вдало Ю. Ключковський зміг показати, що аж ніяк не завжди була така підтримка, і, наприклад, на виборах 1994 року, коли Л. Кучма декларував багато з сучасних культурно-політичних цінностей нинішньої Партії регіонів, рухівці однозначно підтримали першого президента України Л. Кравчука. Фактично Ю. Ключковський показав, що саме перший президент України, як потім і другий президент, а не він і не його стійкі однодумці по кілька разів змінювали свою культурно-політичну орієнтацію. Значній частині рухівців цього не дозволяло робити їхнє культурно-політичне (етноцентристське) "чуття". У душі своїй вони з огидою ставилися до "всеїдності" та "багатовекторності" Л. Кучми.
Для мене ж дуже переконливий вигляд мала результуюча обміну закидами та поясненнями щодо цього теоретично та практично важливого питання: ясно, що настав час не тільки справді розібратися в усій нашій історії створення нової політичної нації, але і час для серйозної уваги до проблем розвитку (еволюції) і подальшого дорослішання більшості наших політиків, а для багатьох із них — і самоочищення як від помилок, так і колишніх спокус, на які такий щедрий час, що його відомий російський діяч мистецтва С. Говорухін влучно назвав "Часом Негідника".
Симптоматична у зв`язку з цим перепалка між двома найбільш задерикуватими представниками табору "національно-свідомої" частини політичного спектра України, що нині опинилися по різні сторони внутрішнього (внутрішньо-"помаранчевого") фронту, які в останній день нещодавно закінченої сесії Верховної Ради влаштували привселюдні запеклі "розбірки" — з`ясування між собою факту, хто ж із них справді був агентом КДБ і політичним хамелеоном. Тут також є над чим замислитися і теоретикам, і практикам, насамперед тим, хто в партійних блоках і культурних спільнотах відповідає за стратегію й тактику партнерських дій культурно та цивілізаційно близьких одна одній сил. Або ж можна констатувати, що цивілізаційний союз уже практично неможливий, і збільшуються перспективи на створення в Україні системи міжцивілізаційної та міжкультурної злагоди й примирення? Над цим справді варто порозмірковувати.
Виникає й низка інших питань. Серед них і таке: а чи не зможе якась із провідних політичних сил вчинити так само, як це двічі вдалося зробити Л. Кучмі, — зібрати голоси на одному фланзі полярно розколотого суспільства, а потім віртуозно одержати підтримку іншого флангу, спираючись на його наївність, лавірувати всередині країни та на світовій арені. Раніше також віртуозно здійснив подібний політичний трюк і президент Л. Кравчук — прийшовши до влади як посткомуністичний прагматик, він закінчував свій неконституційно скорочений термін президентства як представник сили, підтримуваної авангардом "титульної нації" — ліберальним етнонаціоналізмом. На нинішньому етапі сталася нова культурно-політична трансформація Леоніда Макаровича в рамках активно біцивілізаційної і бікультурної, на мою думку, ідеології опозиційного блоку "Не Так!".
Навколо цієї теми може розгоратися безліч різноманітних дискурсів з апеляцією до моралізування або до аргументів політичної доцільності. Для мене ж важливіше зовсім інше: наскільки напрацьована методологія та технологія (часом різких) політичних віражів може бути використана для реального творення єдиної плюралістичної політичної нації. Чи знайдуться в нашій країні сили, здатні здійснити подібні політичні віражі стосовно їхнього нинішнього електорату (з його нинішнім рівнем свідомості та нинішніми способами відчуття та сприйняття) в тому, що стосується декларованих стратегій і власного загального електорального іміджу? Припускаю, що знайдуться, бо це є життєво необхідним заради досягнення реального національного примирення та створення в країні оптимальних умов для динамічного й збалансованого розвитку.
Претендентів серед політичних "важкоатлетів" на це є двоє, можливі ж їхні стратегії — різні. Адже Партія регіонів, позбувшись багатьох елементів важкої спадщини типово кучмівської політичної культури та практики, робить кроки в напрямку перетворення на реального суб`єкта цивілізаційного процесу в Україні. Чи наважиться хтось із двох основних нетипово етнонаціоналістичних компонентів "помаранчевого" руху повторити після парламентських виборів досвід перших двох президентів — якщо не з переорієнтації на інші (і навіть прямо протилежні, як це було у Л. Кравчука і потім у Л. Кучми) сегменти електорату, то — з ефективної налаштованості на них, "на інших", а точніше — "і на них також"? Що стосується соціалістів і промисловців-підприємців, то орієнтація на монолінгвізм і етнонаціоналізм для абсолютної більшості їхнього керівництва й активістів ніколи не була привабливою.
Чи зможуть бути сприйняті та захищатися основними культурно-політичними силами країни цінності біцивілізаційності ("руської" та європейської) й українсько-російського білінгвізму стосовно нашого культурно різноманітного й істинно плюралістичного суспільства? Упевнений, що не розкол і "не Хам грядущий" чекає на нас, не подальше духовне розпилення (дисперсний стан), а збирання всіх конструктивних сил народу, усіх його культурних складових. Упевнений також, що ми тепер саме на цьому складному, але правильному шляху. Майбутнє не за новим політичним монолітом із новою (або старою) однодумністю — воно за живим, "популятивним" соціальним організмом із плюралістичною культурно-політичною системою.
У цій системі знайдеться достойне місце і справжнім генералам, і пониженим у званні (новою або старою владою) колишнім полковникам запасу, і талановитим телеведучим і держчиновникам та політикам найвищого рангу, які нині на телеекранах часом впадають майже в параноїдальний стан. Ні, "не збідніла земля наша на таланти", і запитаною буде активна й конструктивна роль кожного з них. Їхня чесна політична й експертна позиція є важливою для країни в цю справді історичну годину. І це дає всім їм шанси для того, щоб зайняти достойне місце на найвищих "поверхах" політичної, культурної й адміністративної системи України після формування справді плюралістичного, професійного, не одноколірного уряду нашої єдиної "веселкової" (а не "помаранчевої" або "біло-блакитної", як і не "червоної" та не "чорно-червоної") України під її нинішнім жовтим-блакитним національним прапором.
