Президент повернувся з Майдану
В.Якушик,
День,
18.02.06
...що стосується економічних і зовнішньополітичних "досягнень" влади за минулий рік, є багато показного, надуманого, "тріумфалістського" — схожого за своєю енергетикою на тексти радянських часів (з їхніми прикрашеними картинами "невпинного руху від перемоги до перемоги").
Розбиту чашу помаранчевої єдності не склеїти. Та й чи варто? Адже лідер Майдану нарешті став лідером держави і нації. Про це у своєму матеріалі, навіяному останніми виступами колишніх однодумців, розмірковує професор Валентин Якушик.
Як уже тепер заведено говорити в сучасній Україні, я "глибоко переконаний" у тому, що українська революція, яка почалася наприкінці 2004 року, майже непомітно для багатьох нещодавно увійшла в якісно новий етап свого розвитку. Фактично перед Україною постала можливість вибирати між "історичним компромісом" і подальшим продовженням революції.
Якщо скористатися ідеалістичними конструкціями, що беруть свій початок від Платона, то можна сказати, що в тонкому духовному світі вже досить давно дало тріщину одне ніжне, але могутнє творіння, філігранно сконструйована "кришталева чаша", один із зовнішніх проявів якої в нашому "реальному" світі називали "помаранчевою командою". Вересень 2005 року дав перші явні підтвердження серйозних внутрішніх трансформацій цього суб`єкта політичного процесу. Сьогодні ж стало абсолютно ясно, що процес безповоротний, і що вона — ця "кришталева чаша", це вмістилище надій та ілюзій мільйонів "помаранчевих" революціонерів, — не лише розколена, а й сліди її остаточно випаровуються. А всі розмови про "відновлення помаранчевої коаліції" після парламентських виборів є тільки розмовами і не дуже вже витонченими політтехнологіями. За ними наразі немає практично жодної реальної бази. Вони лише данина вже звичним і ритуальним фразам і заклинанням — апеляції до заряджених позитивними емоціями спогадів про "молодість революції".
До такого ж типу ритуальних заклинань належать і часто повторювані прихильниками як НСНУ, так і БЮТ слова про неможливість парламентської коаліції тих чи інших помаранчевих із Партією регіонів. У зв`язку з цим дуже показовим є вельми непереконливе "віджартовування" Романа Безсмертного у ході його відповіді (під час чат-конференції на "Українській правді" 8 лютого) на запитання: чому він каже, що коаліція НСНУ з Партією регіонів "неможлива", тоді як розсудливий Давид Жванія в ефірі луганської телекомпанії визнає, що й "Наша Україна" шукатиме з Партією регіонів компроміси і піде на співпрацю"? Вдаючись до образних зворотів, Роман Петрович роз`яснював: "Ці думки навіяні холодом Луганщини і трубами, що дзвенять від морозу". Що ж, словесні виверти, навіть якщо й дуже ефектні, вони і є виверти, і розраховані лише на ту частину наївних виборців, що не здатна мислити самостійно або не бажає бачити очевидного та передбачувати найімовірніше, досить легко раціонально (й інтуїтивно) прогнозоване.
Отже, я стверджую, що ми маємо справу з уже абсолютно самостійними суб`єктами не тільки політичного, а й цивілізаційного процесу, які лише з суто ритуальних міркувань зберігають певний рудиментарний історичний взаємозв`язок. Один із них навіть змінив свої політико-естетичні пристрасті та, по суті, перестав бути помаранчевим, ставши "сердечно червоно-білим". Розійшлися шляхи об`єднаних революціонерів-популістів і прагматиків-технократів, які за велінням долі тимчасово мусили відігравати роль революціонерів. (А ідеалісти-українофіли виявилися "розпорошеними" між багатьма, не лише між цими двома, політичними таборами.)
Питання навіть не в тому, чи зможе вождь радикального революційного руху коли-небудь "пробачити" ідеологу та головному політтехнологу НСНУ не просто жорсткі (якщо не жорстокі) слова, а й жорстко закладену у свідомість виборців типологію з сильним підтекстом і латентним значенням. "Стосовно Тимошенко: про яку любов може йтися в політиці? — питає Роман Безсмертний. — Є політичні інтереси. Наші інтереси не збігаються. Я ніколи не підтримував носіїв ідеологій, які межують із радикальними течіями. Солідаризм, проголошений Юлією Володимирівною, свого часу став основою для фашистських ідеологій". Цим недвозначним висловлюванням Роман Петрович фактично розставив усі крапки над "і" у тому, що стосується взаємовідносин двох основних частин революційної коаліції, що ще рік тому здавалася багатьом майже монолітною.
Але цим безстороннім словам передували не менш концептуальні висловлювання Юлії Тимошенко. Так, у ході свого телеінтерв`ю на НТН 29 січня Юлія Володимирівна наголошувала: "А після парламентських виборів я мрію, і прошу пробачення у порядних людей, які є у списку "Нашої України", щоб саме відсотки "Нашої України" були мінімізовані, щоб мінімізувати вплив тих людей, що я перерахувала, на позицію Президента". А перерахувала Юлія Володимирівна вже відомий список друзів Президента: "Безсмертний, Порошенко, Третьяков, Мартиненко, Жванія й інші люди", які "формують сьогодні політику, тактику, стратегію команди "Нашої України"".
Звичайно ж, у політиці, залежно від обставин, "вибачається" і "забувається" багато що. Питання не про злопам`ятність або "міцну пам`ять". Питання про сумісність тактичних позицій і стратегічних проектів.
Один із показників такої несумісності — "народна революційна творчість". Хто хоче побачити лозунги сьогоднішнього етапу української революції, нехай підійде до стін Кабінету Міністрів. Подивіться на пагорби навпроти нього — туди, звідки трохи більше року тому лунали оглушливі звуки бочок-барабанів, і де влітку минулого року можна було побачити величезний транспарант із поетичним привітанням віце-прем`єру з гуманітарних питань: "Мертві бджоли не літають, а "Гринджоли" не співають". У цьому справжньому "Парку Революції" (нашому своєрідному Гайд-Парку), звідки, очевидно, ще не скоро зникнуть намети чимраз нових хвиль революціонерів, на вивішених нині транспарантах читаємо звернені до Кабміну слова "ветеранів Майдану", які підтримують Юлію Володимирівну: "Корупціонери, ми все про вас знаємо — ГОТУЙТЕСЯ!", "Вимагаємо скасування газової угоди між Україною та Росією", "Єхануров, пам`ятай — тебе ЗВІЛЬНЕНО!". А з могутніх підсилювачів лунає рок- і поп-музика, покликана ні на мить не давати спокою "цим помаранчевим корупціонерам, які засіли в Кабміні". Історія, як ми бачимо, повторюється. Знамено нової революції, про яку рік тому говорив Нестор Шуфрич, підхопила Юлія Володимирівна. Революція триває. Перманентна революція...
А в цей час Партія регіонів поступово перетворюється на найвпливовіший суб`єкт цивілізаційного процесу — створення демократичної культурно-плюралістичної держави, двомовної та біцивілізаційної, дружньої і Європі, і Росії нації, що усвідомлює і поважає специфіку кожного зі своїх регіонів і кожного зі своїх субетносів. Ця партія, яка ввібрала в себе найважливішу частину енергетики "біло-синьої революції", терпляче чекає, хто з іншого, з "помаранчевого", боку простягне їй руку співпраці та щиро сприйме цінності біцивілізаційності та двомовності своєї нації.
І в отаких умовах ми чуємо виступ Президента в парламенті… Зовсім несподіваний за своїм змістом виступ, несподіваний майже для всіх. І насамперед для тих, хто перерахований у заздалегідь оприлюдненому (на веб-сайті Президента) списку офіційних розробників тексту Послання. І політики, і журналісти розгублені. Що говорити? Заготовлені заздалегідь фрази не підходять, не спрацьовують, не влучають у ціль.
Ті, хто стверджує, що це була "промова казкаря", не зовсім точні і навіть зовсім не точні. Так, у тому, що стосується економічних і зовнішньополітичних "досягнень" влади за минулий рік, є багато показного, надуманого, "тріумфалістського" — схожого за своєю енергетикою на тексти радянських часів (з їхніми прикрашеними картинами "невпинного руху від перемоги до перемоги"). Але що стосується пропозицій про конституційну реформу, то тут головне — пробудження в Президентові духу компромісу. Він не шукає рішення в суто інституційно-юридичній сфері. Він звертається до розуму суспільства та його різних еліт, апелює до пошуку раціональних рішень для досягнення балансу інтересів, побудови працездатного державного механізму та зосередження на стратегічних завданнях розвитку країни.
А найголовніше, на мій погляд, те, що Президент повернувся з Майдану. Він вперше (!!!) зробив заявку на те, що він — "Президент усієї України", що він уже не "помаранчевий Президент", не Президент лише "прогресивних" (у його або його радників розумінні) сил. У його Посланні вперше відсутнє розділення культурно-політичних сил на "правильних" і "неправильних". А пригадаймо, як ще зовсім недавно (навіть на святкуванні першої річниці початку помаранчевої революції) нам, по суті, чітко давали зрозуміти, що з наявним із 2004 року політичним розколом України у жодному разі не можна розставатися, бо "інші", "непомаранчеві" "прагнуть до реваншу" і компроміс із ними неможливий. А в дні найвищого підйому помаранчевої політичної революції для того, щоб ніхто не мав сумнівів у тому, хто є втіленням всесвітнього Зла, а хто — Добра, на поміст Майдану виводили навіть вищих ієрархів багатьох конфесій — із метою закріплення подібного розуміння розколу нації.
І отепер із вуст Президента звучить:
— "Рік тому … наші громадяни як на Сході, так і на Заході під різними прапорами довели світові, що є народом, здатним визначати не лише свою історію, але й світову".
— "Я пропоную порядок денний, навколо якого українська громада, усі ми повинні консолідувати власні зусилля. Тому досить сваритися. Роботи вистачить усім. Сьогодні як ніколи важливо продемонструвати вміння взаємодіяти та реалізовувати стратегічні завдання розвитку країни, вміти консолідуватися... Я вірю, що нарешті ми започаткуємо в державі новий тип суспільного діалогу та облишимо ганебну практику політичного популізму".
— "Україна історично була перехрестям різних культур і цивілізацій, місцем перетину важливих транзитних, міграційних, фінансових, політичних, інтеграційних та інших процесів. Тривалий час це вважалося тягарем, додатковою складністю і перешкодою для національного розвитку. Переконаний, що сьогодні це наша колосальна перевага і величезний невикористаний резерв. Фундамент, який ми збудуємо для управління цими процесами, визначатиме перспективи стабільного розвитку не тільки нашої держави, але й регіону".
— "На мій погляд, невдачі останніх років були пов`язані з нерозумінням власних ресурсів та можливостей, прийняттям на себе хибних цілей, поверхневим самовизначенням у світі. Складалася ситуація, коли південь та схід України вже не міг без Росії, а захід спав і марив Європою. Київ перетворився на центр боротьби за владу".
— "Сьогодні для нас як ніколи гостро стоїть питання реалізації власної місії, консолідації багатоетнічної нації України та формування реалістичної, власної стратегії розвитку".
— "Духовне відродження нації має спиратися на власну правдиву історію, якій належить пройти через серце і душу кожного громадянина, кожної етнічної громади України. Вона має бути без білих плям чи недомовленостей, однаково "своєю" для жителя Києва чи Донецька, Львова чи Сімферополя. Це — основа для консолідації українського суспільства, запорука постійного громадського діалогу, який має набути інституційних форм, вестися за участю представників різних громад та діаспор. Він дасть змогу досягти консенсусу у найгостріших і найактуальніших проблемах суспільного розвитку нашої країни".
Не можна не захопитися державною мудрістю політика, який проголошує такі глибокі думки, такі благородні ідеї істинного набуття народом своєї національної ідентичності.
Звичайно ж, можна було б почати розмірковувати про наївність закладених у промову Президента ідей про "неприродне роз`єднання православних церков України". Що ж, текст Послання неоднорідний, складається з кількох якісно різнотипних смислових блоків. І це не випадково, адже він увібрав у себе внесок кількох груп радників і спічрайтерів. Та й не все ж одразу... Ще є шанс, що незабаром прийде час для розуміння і того, що для нашого біцивілізаційного суспільства цілком природною є наявність щонайменше двох православних церков — однієї, орієнтованої на євразійський пострадянський субетнос, на законного та природного наступника "імперської" історії (з відповідним позитивним сприйняттям їм не етнічно близької пострадянської цивілізації), й іншої церкви — орієнтованої на етнічні (іноді навіть субетнічні) цінності "титульної нації".
Те саме стосується і слів Президента з приводу діаспори та мови. У них не лише чуються давні українофільські теми й сюжети, але і зроблений важливий крок уперед у розумінні глибинних проблем. Ще трохи — і всі вихідці з України офіційно оцінюватимуться як наші земляки, бо Президент "не сприймає поділу українців на своїх і зарубіжних". Але подумайте лише, де цих "зарубіжних українців" найбільше? І які культурно-цивілізаційні позиції більшості тих із них, хто не покинув географічних меж Північної Євразії? Ще один крок у розумінні природи нашої етнічно розмаїтої політичної нації — і зовсім не виключено, що незабаром услід за щирими ніжними словами, сказаними нині Президентом про українську мову, він із такою ж ніжністю та переконливістю говоритиме про те, що і російська мова ніколи не була та ніколи не буде іноземною для нього і для інших по-справжньому свідомих етнічних українців. (На відміну від нинішнього міністра закордонних справ України, в автобіографічній довідці якого на офіційному веб-сайті МЗС російська мова дуже симптоматично фігурує у списку іноземних мов, якими він, пан міністр, володіє. Сказане ж Президентом зовсім не виключає того, що в Україні переважає істинна культура білінгвізму (двомовності), поваги і турботи по відношенню до регіональних та місцевих мов і діалектів.
І не можу не порадіти, що в Посланні Президента виразно проявляє себе орієнтація на створення "футуристичної держави", подібної за своїм інтелектуальним типом і загальним історичним потенціалом до сучасного Сінгапуру або Нової Зеландії, або Фінляндії. Дай Боже, щоб "не словом — а ділом", і щоб була злагода та загальнонаціональне примирення. Надія є. У тому числі й на Президента. Адже Президент наш — людина щира та добра. Тим паче, що він уже повернувся з Майдану. Він тепер із нами з усіма, без винятку. Він чітко це пообіцяв. І пам`ятатимемо про це. А якщо треба, — то й нагадуватимемо йому самому. Не дамо знову заволодіти ним якійсь одній політичній силі, навіть наймоднішого, найяскравішого забарвлення.
