Вірити? Не вірити?
Світлана ГАРАЖА
Комуніст
27.04.2005
"Ми непростимо мало робимо, щоб наші літні люди почувалися гідно. Ветерани — це наша совість. Це наш сором. Дивлячись на них, неможливо красти, брехати. Хоча їх спокійно обкрадають. Це — за межею допустимого".
Великий Майстер, теоретик театру К.С.Станіславський, оцінюючи щирість переживань артистів на сцені, раз у раз говорив своє "Не вірю!", що стало відомим і не потребувало ніяких додаткових пояснень.
Давайте, шановні читачі, так само коротко відреагуємо на два схожі описи одного й того ж явища, яке прийшло на нашу землю серед інших проявів капіталізму.
Один з описів — в інтерв'ю "Дзеркалу тижня" (11.03. 2000р.) Євгена Червоненка. У нинішньому уряді він займає посаду міністра транспорту і зв'язку, а в той час щойно був призначений на іншу високу державну посаду - голови Держкомітету з матеріальних резервів (Держрезерву). У зв'язку з переходом на держслужбу він, як і годиться, передав свій бізнес, пов'язаний з концерном "Орлан", що належав йому, іншій особі. Своїй дружині. "Якщо дружина мене не залишить, — мило жартував він у зазначеному інтерв'ю, — вважайте, що я багата людина". У будь-якому разі, задекларована ним тоді сума річного доходу становила 300 тисяч гривень. Отож, на закінчення інтерв'ю Є.Червоненко драматично відзначив: "Зараз країна на межі... По дорозі на роботу о пів на сьому ранку я бачу, як інтелігентні на вигляд люди риються в смітниках...".
Друге висловлювання належить заслуженому артисту України Володимиру Талашку, який не зрадив пам'ять про свого незабутнього кіногероя - старшого лейтенанта Скворцова з фільму "В бій йдуть тільки "старики": "Держава котиться в прірву...Коли я вигулюю свого Дара о п'ятій — о пів на шосту ранку, бачу інтелігентних пенсіонерів в акуратних плащиках, які сором'язливо щось шукають у смітниках..." ("Голос України", 30.11.2002 р.).
Майже дослівно збігаються співчутливі висловлювання двох відомих в Україні людей. Однак, на мій погляд, оцінки за методом Станіславського мають тут таку послідовність: "Не вірю!", "Вірю!". Це відчуття посилюється, коли читаєш подальші роздуми в тому й другому інтерв'ю одразу після наведених фрагментів.
У Є.Червоненка вони, роздуми, такі: "Я чесно створив свій бізнес, чесно передав його своїй команді. І не хочу, аби мене розірвали тільки тому, що людина, якій нічого їсти, не розуміє ніяких доказів розуму. Щоб мої заводи, мій чудовий "Орлан" стали помилкою, бо вони не потрібні людям, у яких немає грошей". У В.Талашка інші роздуми, інший біль: "Ми непростимо мало робимо, щоб наші літні люди почувалися гідно. Ветерани — це наша совість. Це наш сором. Дивлячись на них, неможливо красти, брехати. Хоча їх спокійно обкрадають. Це — за межею допустимого".
Порівняймо ще два висловлювання для подальшої оцінки "за Станіславським".
Народний артист Росії, поет і композитор Михайло Ножкін, котрий теж, як і В.Талашко, не відмовився від сенсу життя і правди своїх кіногероїв радянського часу, заявив в інтерв'ю, даному взимку 1997 року: "Звичайно, я дуже небагата людина, але мене це анітрохи не пригнічує. Основна ж маса в нас — це бідні і порядні люди. У тому числі й у світі мистецтва... Коли я знаю, що є мільйони голодних, мені шматок у горло не лізе".
З масою бідних людей у ті ж зимові дні 1996 — 1997 рр. віч-на-віч зустрілася і Юлія Тимошенко, вперше вирішивши балотуватися в народні депутати Верховної Ради на додаткових виборах. Про це вона згадала в 2001 році в редакції львівської газети "Високий Замок": - "На той момент був вільний кіровоградський округ — сільський, найбідніший. Сказати, що там суцільна бідність — значить нічого не сказати. Там тотальне горе. І ось я, дуже благополучна на той час людина, взула гумові чоботи і проїхала весь округ від початку до кінця — всі села. Там стався перелом, причому трапилося це у певний момент. Була зима, страшенний холод. Я зайшла в хату... Там жила самотня стара жінка. Холодно, напівзгнила підлога... Я не розуміла, як там можна жити. Я говорю їй: "Я ваш кандидат у депутати, що я можу для вас зробити?". Вона мені відповідає: "У мене є тільки одна мрія... Допоможіть мені померти...". Після цієї зустрічі я захворіла, не могла їсти, вирішувати хоч якісь питання, її очі забути було неможливо!".
І знову майже повний збіг виділених слів у двох порівнюваних висловлюваннях. Як на мене, К.С.Станіславський, якби він був живим, звертаючись до Михайла Ножкіна, вигукнувши: "Вірю!", а потім, обернувшись до Юлії Тимошенко, сказав би їй: "Не вірю!", хоча її розповідь і справила велике враження на слухачів. Журналістка "Високого Замку", яка брала в Ю.Тимошенко інтерв'ю в 2001 році, навела цей епізод повністю повторно в недавньому випуску своєї газети за 10 лютого поточного року і зізналася: "Від цієї історії особисто в мене тоді сльози навернулися на очі".
Автор відомої у 2002 році книги про Ю.Тимошенко "Невиконане замовлення", якому "пані Юля" розповіла про ту ж зустріч зі старою жінкою в холодній хаті (щоправда, з трохи видозміненими подробицями), зізнався: "У мене зрадницьки засльозилися очі".
А мені згадалося правило, яке сформулював і якого дотримувався у своїй творчості чудовий письменник Юрій Трифонов: "Не треба тиснути копитом на слізну залозу читача".
Річ у тім, що задовго до того, як просльозилися, за їхнім зізнанням, журналісти, тієї ж зими 1997 року рупор ділових кіл США "Уолл-стріт джорнел" у випуску за 28 січня помістив, як повідомляла українська преса, таку інформацію: "На вечірці, присвяченій обранню депутатом пані Юлії Тимошенко і черговій річниці створення Єдиних енергетичних систем України, співав всесвітньо відомий тенор Хосе Каррерас".
Це прийнято у, скажімо так, забезпечених колах — запрошувати "зірок" на свої урочисті посиденьки. І — взаємовигідно. Недавно, приміром, у пресі були оприлюднені розцінки щодо вітчизняних знаменитостей: якщо у вас є з десяток зайвих тисяч доларів, то й ви можете спробувати запросити до себе на особисте чи корпоративне застілля ту ж Вєрку Сердючку. Оплата ж послуг світових суперзірок, до яких, безумовно, належить і Хосе Каррерас, за повідомленнями зарубіжної преси, сягає сотень і сотень тисяч (іноді — мільйонів) доларів.
Як там, на момент вечірки, на яку були витрачені казкові суми, які могли вирвати з оков "суцільної бідності" і "тотального горя" всі села її округу, чи згадувалися ще Юлії Тимошенко очі замерзаючої жінки? Чи встиг на той час поновитися її апетит? Заради Бога, нехай вона їсть собі на здоров'я коли і що завгодно. Ось тільки не треба "тиснути копитом на слізну залозу" оточуючих...
Як можна було розбагатіти в країні, де нищівний обвал виробництва і ВВП мав набагато більші масштаби, ніж у часи Великої депресії в США, і були порівняні з тим обвалом, який принесла на наші землі Велика Вітчизняна війна? Шлях був один — перерозподіл багатств, котрі були на момент обвалу, і доходів. Це як у відомому Загальному законі збереження речовин Ломоносова: "Все перемены, в натуре случающиеся, такого суть состояния, что сколько чего у одного тела отнимется, столько присовокупится к другому, так, ежели где убудет несколько материн, то умножится в другом месте ".
Авторитетний історик, академік НАН України П.Толочко в тому ж 1997 році констатував: "Люди не можуть зрозуміти, чому від падіння виробництва біднішають не всі. Частина наших громадян не тільки не страждає при цих умовах, а казково багатіє... Народу ж, заради якого, нібито, і відбувалися всі перетворення, еліта вручила папірці — сертифікати (ваучери), створивши ілюзію участі в приватизації". (Відзначимо попутно, що "пан Ваучер", як з ненавистю називають у Росії Анатолія Чубайса за напористість, нахабність і підлість у проведенні злодійської приватизації, сьогодні — серед кращих друзів у нинішнього українського керівництва — то він поряд із Ю.Тимошенко на "народній інавгурації" В.Ющенка, то — поряд з Ющенком на економічному форумі в Давосі).
Найвизначніший поет Росії, фронтовик, лауреат Ленінської премії Єгор Ісаєв, чию полум'яну творчість пронизує та ж органічна мужність, яка притаманна й кіногероям Володимира Талашка та Михайла Ножкіна, прагне достукатися до народної свідомості: "Є запитання, котре прояснює багатошаровий туман брехні й усе ставить на свої місця. Чому не ставлять його? У нашій боротьбі проти грабіжників бракує цього єдиного запитання, яке треба постійно й усюди ставити, особливо, коли зустрічаєшся з простими людьми: а куди поділися гроші?.. Серед багатьох і багатьох лафа тільки небагатьом, котрі безцеремонно пограбували нас і Бога. І час кричить про це".
Комуністів ніхто і ніколи не переконає в тому, що озолотитися в період "реформ" можна було чесним шляхом. Але й не тільки комуністів.
Олександр Солженіцин заявив на повний голос: "Єльцин з допомогою Чубайса провів неймовірний експеримент: заснувати державу на грабіжництві".
Володимир Черняк народний депутат України (сьогодні він у фракції "Наша Україна"), доктор економічних наук, стверджував (за часом — той же історичний зріз — у 1997 році): "Заробити величезні гроші чесним шляхом у сучасній Україні неможливо".
Думаю, що Єгор Ісаєв, згадавши про пограбування Бога, мав на увазі жорстоке, одним махом, знищення основ моральності і моралі, котре супроводжувало безсоромну, антилюдяну приватизацію.
Про мораль і моральність особливо багато було сказано і Юлією Тимошенко при вступі її на посаду прем'єр-міністра в стінах Верховної Ради. "Спочатку — мораль, потім — професіоналізм", — такою була одна з настанов у її програмній промові. Ю.Тимошенко, як і Єгор Ісаєв, виступаючи тоді в сесійній залі, теж говорила про Бога: "Україна ніколи не підведеться з колін, якщо не стане на коліна перед Богом".
Хай Станіславський на небесах разом з Богом вирішують, кому— Є.Ісаєву чи Ю.Тимошенко — сказати "Не вірю!" або "Вірю!"...
"Демократи" нарадуватися не могли і пишалися тим, що видатний хірург М.М.Амосов у свої останні роки розчарувався в соціалізмі. Справді, Амосов у своїх статтях (у 1997 році!) писав: "Утопія соціалізму завжди цікавитиме людей. Близька вона й мені. Але розум підказує: соціалізм неефективний. Потреби, на які спирається соціалізм, набагато слабкіші від егоїстичних... Приватна власність і ринок, безсумнівно, ефективніші. Вони замкнуті на нерівність, на сильних людей з їхньою жадібністю, заздрістю, лідерством".
Ну, а тепер я запитую — чим тут можна пишатися?! Вчений визнав, що говорити про мораль при капіталізмі нерозумно і безглуздо. Установка "Спочатку — мораль!" — не для комунізму.
Видатний російський мислитель В.Кожинов у роки масової конформістської відмови від недавніх соціалістичних цінностей пройшов у розвитку свого світогляду шлях, протилежний тому, який зробив М.АМОСОВ. "Я ніколи не був комуністом, — писав він.
— Я був антикомуністом... Потім я подолав у собі антикомунізм".
Один із висновків, яких дійшов В.Кожинов, такий: "Абсолютно ясно, що при ладі, який називається капіталізмом, набагато легше живеться людям хижим, котрі вміють вирвати у сусідів свій шматок. А в соціалізмі набагато краще живеться, ніж їм жилося б при капіталізмі, тим людям, у яких немає хижого темпераменту і хижої хватки".
Великі хижаки" нерідко виправдовують своє раптове збагачення тим, що вони як найбільш підприємливі і кмітливі громадяни "просто" скористалися під час приватизації зазорами між існуючими і поспішно ухвалюваними тоді новими законами, тобто порушень законодавства їм, мовляв, "не пришиєш". Навіть якби це було так, а це не так, то ними були порушені і розтоптані інші, не менш важливі для порядних людей закони, — "моральні закони всередині нас" (за Кантом). Миттєве трагічне зубожіння мільйонів порядних людей — прямий наслідок миттєвого збагачення "хижаків".
Але в тому-то й річ, що приватизація становила собою низку карних злочинів, тобто ніяких рятівних "зазорів" у законодавстві не існувало. Те, у чому ми ніколи й не сумнівалися і про що такий тривалий час офіційні структури воліли не висловлюватися, знайшло дуже ґрунтовне документоване підтвердження в недавно опублікованій праці групи експертів Рахункової палати Федерального Зібрання (парламенту) Росії під керівництвом її голови С.Степашина. У відгуку на цю книгу, видану вкрай малим тиражем (лише 1000 примірників), вміщеному в "Отечественных записках" (додатку-вкладишу до випуску "Советской России" за 22 лютого нинішнього року), ця праця про кримінальну приватизацію з тисячами конкретних прикладів без натяків названа "подвигом".
До речі, у книзі є один чудовий висновок: "Повернення незаконно приватизованого майна державі не є націоналізацією, оскільки кожен законний власник вправі затребувати своє майно з чужого незаконного володіння"... Диференціація світу на бідних і багатих залишається невиліковним злом капіталізму як такого. Ні, не застаріло положення марксизму про те, що при капіталізмі багаті багатіють, а бідні зубожіють. Генеральний секретар ООН Кофі Аннан усе в тому ж 1997 році доповідав Генеральній Асамблеї: "За останні чотири роки бурхливо розвивалася світова торгівля. Однак прірва між багатими і бідними у світі за цей же час збільшилася майже вдвічі".
Один із найвизначніших учених світу у сфері кібернетики і теоретичної лінгвістики Ноам Хомскі (США), людина лівих переконань, відзначив: "За 20 років перед розвалом СРСР він надав допомогу країнам, що розвиваються, в розмірі близько 80 млрд. доларів, тоді як США за цей же час "викачали" з них близько 800 мільярдів доларів".
І хтось іще шукає глибинні причини "міжнародного тероризму"? Хтось не розуміє головних гасел антиглобалістів?
Другий відомий американський вчений аж ніяк не лівих поглядів економіст Джеффрі Сакс, широко відомий і в Україні, і в Росії як радник з проведення на нашій землі "радикальних ринкових реформ , навів торік у статті "Занепад Америки" ("День", 20.04.2004 р. відомості про те, що, відповідно до аналізу Всесвітньої організації охорони здоров'я, США могли б "узяти під свій контроль захворюваність у світі на СНІД, малярію, туберкульоз та інші смертельні хвороби, "виділяючи на все це фінанси значно менші, ніж вони витрачають на війну в Іраку").
Витрати на окупацію Іраку стали ніби кричущою одиницею виміру ступеня безумства капіталістичного устрою світу. Так, у черговій доповіді ООН про розвиток людства констатується, що для врятування 10 мільйонів чоловік, які щорічно помирають у світі від голоду, достатньо було б коштів, витрачуваних на один місяць окупації Іраку, тобто 5 млрд. доларів. Така ж сума, 5 млрд. доларів, тобто витрати, котрі йдуть на ще один місяць окупації, могла б взагалі зняти проблему голоду в світі. А сума, витрачена на наступний, третій місяць американської окупації Іраку, могла б ліквідувати проблему неграмотності в масштабах усієї планети.
По суті, тим же "природним" проявом безумства і бездушшя капіталістичного устрою суспільства було запрошення Хосе Каррераса на вечірку з приводу обрання депутатом Юлії Тимошенко при її чіткому знанні про життя в селах її виборчого округу, цього "округу Нещасних Людей", як вона його пише вірші (та ще які вірші!) я знала. А ось те, що його дружина Галина Іванівна представила тоді односельцям власні вірші — лірично-сумні, зі світлими й ніжними образами, — для мене стало радісною новиною. Григорій Матвійович і Галина Іванівна писали мені, що перед виборами їхній будинок "перетворюється на Смольний".
Петро Сидорович Мартинов із села Мажарки Харківської області, теж знайомий лише за листами, але душевно близька людина, надіслав об'ємну (близько 600 сторінок!) книгу — яскраво і чудово складену ним на прохання і з допомогою односельців збірку, присвячену 150-річчю рідного села і 70-річчю колгоспу (уже розігнаного, але пам'ять про нього, очевидно, живе).
Небайдужа і мудра Галина Микитівна Плахотнюк із села Гейсихи Київської області обурювалася постійними хвастощами Л.Кучми з приводу "стабільності і миру в Україні, відсутності кровопролиття на її території": "А що, у тих майже п'яти мільйонів людей, що на їх кількість скоротилося населення України за часів його правління, у них замість крові була водиця?!".
Микола Михайлович Золотаренко із села Ганно-Требинівки на Кіровоградщині, колишній голова колгоспу, фронтовик, пише у віршах про те, як прийшов інвалід війни до пам'ятника Леніну в селі — "із квіточкою й грудкою землі й поклав тюльпан, червоний, наче кров, яку пролив, як ви були малі...".
Михайло Платонович Нелін із села Гринівки Сумської області, хлібороб, колишній тракторист, істинний інтелігент у прекрасному і високому значенні цього слова, зізнається: "Щоденні, інколи нестерпні, а зрідка й радісні життєві подразники спонукають вдаватись до рими. Приваблює поезія, моя духовна їжа, моє друге дихання...".
І таких людей пограбувати, загнати в бідність, украсти в них усі трудові заощадження, а тепер, не забуваючи, коли треба, "тиснути копитом на слізну залозу", мудрувати, яку чергову соціальну подачку держава здатна їм підкинути!
Дмитро Олексійович Шкарупа із села Загребелля Полтавської області надіслав цілий трактат про долі українського селянства. Пише він, зокрема, про 30-річний період благополуччя покоління, якому довелося пережити голод 1933 року, труднощі колективізації, війну: "Наше покоління отримало змогу вільно дихати з 1960 року по 1990-й. Ми тепер згадуємо, що жили при комунізмі і не знали про це". Кожен розділ свого трактату Д.О.Шкарупа починає словами: "Давайте подумаємо". Давайте, Дмитре Олексійовичу!
Мої міркування такі. Я вірю ("Вірю!", як вигукнув би Костянтин Сергійович Станіславський), що дорогі моєму серцю люди, яких я тут назвала і яких не назвала, не захоплюються "іграми", за якими багато інших людей спостерігають, як за розвитком сюжетів на кіноекрані: "Хто?! Ющенко чи Янукович? Тимошенко чи Порошенко? Зварич чи Єремєєв? Суркіс чи Томенко?".
Для них, моїх однодумців, істотним є лише одне, але по-справжньому доленосне питання: "Капіталізм чи соціалізм?".
Тому що при соціалізмі легше дихається і живеться людям, у яких "немає хижого темпераменту і хижої хватки". А таких у народі — більшість.
