Омельченко повинен піти
Володимир Голобуцький
„Українська Правда”
23.03.2005
Зараз дивишся на київську владу й здригаєшся. Невже всі зусилля Майдану, сподівання на зміну режиму розіб'ються об цей острівець бюрократичного цинізму, заповідник, розсадник системної корупції, яким стали структури міської й районної адміністрацій!?
Феномен "помаранчевої революції" став можливий завдяки активній життєвій позиції киян, їхній принциповості, високому рівню політичної свідомості й грамотності. Безумовно, не тільки кілька сотень тисяч столичних жителів є щирими революціонерами - у той час на Майдані на одного киянина було, за скромними підрахунками, по 3 регіонали.
Однак саме київський громадянин показав тоді приклад толерантності, послідовності й громадянської мужності - усього того, що сьогодні ми називаємо новим європейським українцем. У мене, у багатьох моїх соратників і друзів жили люди з Тернополя, Рівного, Дніпропетровська, Харкова, Львова, Івано-Франківська.
Всі вони в довгі холодні, але не голодні й веселі вечори, в один голос говорили про те, що Київ - це дійсна європейська столиця, у якій влада може прислухатися до свого народу. Тоді ми свято в це вірили. Зараз дивишся на київську владу й здригаєшся.
Невже всі зусилля Майдану, сподівання на зміну режиму розіб'ються об цей острівець бюрократичного цинізму, заповідник, розсадник системної корупції, яким стали структури міської й районної адміністрацій!?
Я завжди був схильний довіряти принципу - народ одержує ту владу, якої він гідний. Але в цьому випадку я (і таких як я сьогодні в Києві сотні тисяч) переконаний, що влада в столиці повинна змінитися. Зараз питання стоїть так - або Омельченко і його поплічники мирно підуть у свій насиджений роками бізнес, або їх скине друга хвиля "помаранчевої революції" - муніципальна.
Спробую аргументувати свою точку зору.
Прихід до влади Олександра Омельченка в далекому 1996 році став можливий у результаті не зовсім красивих дій з його боку. Він фактично підсидів, а простіше кажучи, зрадив свого тодішнього патрона Леоніда Косаківського.
Саме Косаківський був першим народнообраним мером на прямих виборах 1994 року. Омельченко ж пізніше, у 1995 році в результаті прийняття закону "Про державну владу й місцеве самоврядування", став одним із заступників Косаківського, але вже як перепризначеного голови Київської міської адміністрації.
У 1996 році, упертість Косаківського у стосунках з новою командою президента Кучми коштувала йому крісла голови міської адміністрації. Не можна сказати, що він віддав владу покірно.
У результаті певних дій він спробував згуртувати навколо себе депутатів міськради і своїх заступників. Перед розглядом справи Косаківського в Кабміні лист на його підтримку підписали всі заступники - за винятком Омельченка. І саме Олександр Олександрович, у результаті підкилимних інтриг став в. о. голови адміністрації замість "захворілого" Косаківського.
Основною діючою фігурою з боку адміністрації президента, яка курирувала зняття Косаківського, був Дмитро Табачник. З того часу, як стверджують знаючі люди, і почалися теплі бізнес-відносини між Омельченком і братами Табачниками.
Протягом довгих 2 років у місті тривало фактичне двовладдя: Косаківський був головою міської ради, Омельченко - адміністрації, призначений Кучмою.
Свідки того часу стверджують, що Омельченко виграв те протистояння своєю мужицькою нахрапистостю, єзуїтською хитрістю й умінням вчасно врахувати інтереси можновладців. Треба сказати, що Омельченко згодом став певним соціальним феноменом - протягом декількох років, він зумів вибудувати потужну систему контролю над всіма бізнес-процесами в Києві.
Система працювала як живий організм - у місті одразу могли сказати, хто стоїть за кіосками, хто відповідає за ліцензії, хто продає рекламу, хто закуповує автобуси для міського транспорту і таксі для приватних перевізників, хто одержує найбільш вигідні маршрути, кому дістається престижна земля під будівництво, і які кампанії можуть працювати забудовниками, хто "тримає" ринки й майже легально продає трамадол через мережу аптек...
У цій системі знаходилось місце для міліції, прокуратури, податкової, пожежників, санітарів і т.д. За всім цим повинен був хтось стояти. Косаківський і Салій у багатьох своїх інтерв'ю давали зрозуміти, що справжнім хазяїном Києва є Омельченко.
Олександр Омельченко вибудував під себе феодальну вотчину, у якій він правив одноосібно, призначаючи й знімаючи своїх сюзеренів - голів районних адміністрацій. Корупція в органах міської й районної влади стала "притчею во язицех". І все це - під боком у президента й парламенту.
Не можна сказати, що Омельченко не розумів того, що рано чи пізно вибудувана ним система не може не зацікавити вищу владу. І саме для того, щоб убезпечити себе від ситуації, у якій колись він переміг Косаківського, Омельченко протягує на початку 1998 року через парламент положення про прямі вибори в Києві, які, щоправда, не відбулися в березні 1998.
Пізніше, у 1999 році, Верховна Рада приймає закон "Про місто-герой Київ", де передбачене проведення прямих виборів. І вже в травні цього року Омельченко, при фактичній відсутності кворуму (основним конкурентом був одіозний політик Суркіс) стає всенародно обраним міським головою.
Ту ситуацію Леонід Косаківський у своїй книзі назвав фарсом, а інший конкурент Омельченка - Іван Салій, став його першим заступником і зняв свою кандидатуру на користь голови міської адміністрації.
Посилення Омельченка, його феодальні замашки, небажання повністю враховувати інтереси оточення президента Кучми (але не самого Кучми) - все це привело до формування чіткої антиомельченківської групи, яка постійно намагалася знайти шляхи для заміни всесильного мера.
Однак довгий час Олександр Олександрович знаходив спільну мову якщо не з окремими гравцями з адміністрації (як це було з Волковим), то із самим Кучмою.
Напередодні парламентських виборів 2002 року команда Волкова-Хорошковського все-таки зробила спробу змістити Омельченка й заволодіти його ресурсами, для ефективнішого використання у виборчій кампанії.
Так, у лютому 2002 року, скориставшись тим, що Омельченко із ПР-міркувань пішов у відпустку на час виборчої кампанії, Кучма призначив в. о. голови міської адміністрації Ігоря Шовкуна, одного із заступників Омельченка, члена партії Демсоюз.
Тоді Омельченко зміг домовитися з Кучмою, однак зрозумів, що рано або пізно його таки скинуть. Напевно, цим і пояснюється його лояльність до тодішньої опозиції на чолі з Ющенком (якщо не враховувати ще й той факт, що в списку "Нашої України" депутатом став молодший Омельченко - син).
Як би там не було, але акції протесту в листопаді 2004 Омельченко зустрів фактично на стороні опозиції (щонайменше - не перешкоджав їм).
Однак люди, які прийшли на Майдан, виступали не тільки проти Кучми і Януковича, - вони скидали режим, і все, що з ним було пов'язане (тотальна корупція, зневага інтересів громадян, зрощення влади й бізнесу). Владна вертикаль, побудована Омельченком у Києві, є сьогодні саме такою.
З огляду на цей факт, а також беручи до уваги тих киян, які відстояли свободу на власну думку й достоїнство на зимовому майдані, нова влада президента Ющенка чітко дала зрозуміти - корумпована владна система в столиці буде зруйнована, урядовці-феодали повинні будуть передати владу в руки самоврядування.
Фінт Омельченка з перепризначенням своїх людей на посаді глав райадміністрацій Києва не пройшов. Віце-прем'єр Томенко чітко заявив, що при владі не залишиться жодного продажного чиновника в Києві, районні адміністрації оновляться на 90%.
Усвідомлюючи, що втрачає свої тили, Омельченко починає схоластичну дискусію з опонентами, при цьому намагаючись максимально протягнути свої інтереси. Найбільш показовий випадок з довиборами в міськраду по окрузі №60.
Кияни, які під час 3 турів президентських виборів багато бачили прикладів зловживання адміністративним ресурсом, фальсифікації, підкупу і т.д., зустрічаються із цим у черговий раз. Однак зараз це відбувається вже після революції у свідомості людей - тому виглядає особливо цинічно.
Офіційним кандидатом від влади йде чиновник, який зробив багато такого, щоб остаточно дискредитувати себе в очах виборців - заступник голови Київської міської державної адміністрації, начальник головного керування земельних ресурсів Анатолій Муховіков.
Голосний скандал навколо розбазарювання, а простіше кажучи - крадіжки міських земель в унікальній рекреаційній зоні Пущі-Водиці зробив з пана Муховікова одіозну особистість. Якщо проводити порівняння із протистоянням Ющенко-Янукович, то можна говорити, що Муховіков в 60 окрузі сьогодні є носієм такого ж негативного багажу, як і Янукович із його двома судимостями (погашеними).
Так само тупо й цинічно на Муховікова працює адміністративний ресурс, відбувається підкуп виборців. З виборчої гонки рішенням суду знімаються основні претенденти. У цей же час, окружна комісія закриває очі на явні порушення з боку самого Муховікова і його команди, на підкуп виборців, на підготовку до "каруселі".
Виникає природне запитання - навіщо Омельченкові так дискредитувати себе, виставляючи свої зусилля на посміховище, загострюючи і без того непрості стосунки з командою Ющенка?
Невже це того варте!? Не кажучи вже про те, яких повноважень не вистачало самому панові Муховікову (заступникові голови міськдержадміністрації й начальникові головного керування) для реалізації його творчого потенціалу, що він, ризикуючи фактично всім, намагається роздобути на півроку мандат міського депутата!
Відповідь очевидна - Омельченко десь на підсвідомому рівні розуміє, що шанси повторно обратися мером у нього сьогодні зведені до мінімуму. Однак якщо він покаже слабинку, то його роздеруть свої ж - люди, яких Омельченко щорічно ламав через коліно, витісуючи слухняні кілочки для своєї системи.
Однак рано чи пізно цьому свавіллю потрібно покласти край. Краще зробити це раніше. Для киян - краще.
P.S. Я адекватно оцінюю потенціал Інтернет-ресурсів - сьогодні вони більше впливають на розум одиниць, ніж ведуть за собою маси. Саме тому цю публікацію навряд чи варто розцінювати як який-небудь прояв чорного піару, а лише як відозву до сердець тих одиниць, які зможуть повести за собою маси.
