Одкровення од Петра
В.Воланін
Українська газета (27.04-11.05.05)
27.04.05
Фаворит-2: численні обмовки, конфіденційна зустріч із Володимиром Путіним, довірчі переговори з оточенням кремлівського "царя".
Чому Порошенко закохався в нинішню "московську демократію"?
Після нездійсненого візиту Юлії Володимирівни Тимошенко в російську столицю дуже скоро в Москві опинився Петро Олексійович Порошенко і за якісь 48 годин ухитрився зробити відразу п`ять-шість сенсаційних одкровень. Кожне з них, безумовно, шокувало офіційний Київ. Але ще більше вразила відсутність жодної офіційної "негативної реакції" на одкровення Порошенка.
Хіба що сама Юлія Тимошенко на своїй прес-конференції поіронізувала над "прем`єром-самозванцем": "Очевидно, візит пройшов на ду-у-уже високому рівні з ду-у-уже серйозним результатом. І, враховуючи вагомість візиту, Порошенко відчув, що це рівень прем`єр-міністра". А після невеликої гумористичної паузи додала для більшої переконливості наступне: "Візит дійсно пройшов успішно, і це я можу повідомити як секретар Ради національної безпеки і оборони". Правда, потім Юлія Володимирівна заявила, що ніяких подробиць візиту вона не знає (що, загалом, дивно, оскільки Порошенко обговорював, зокрема, і економічні складові в двосторонніх відносинах), і тому навряд чи можна сказати, щоб цей візит мав скільки-небудь конкретне наповнення. Судячи з усього, відносини між Тимошенко і Порошенком остаточно і безповоротно зіпсувалися. Питання в тому, хто кого зуміє переграти в попередній грі.
Реінкарнація Медведчука?
І спішна відміна "прем`єрського візиту", і не менш спішний московський вояж секретаря РНБО, і численні скандальні (а також дезавуальовані офіційним Києвом) заяви Петра Олексійовича остаточно розставляють крапки над "і" в принциповому з`ясуванні відносин — "хто є хто в найближчому оточенні нового президента". Навряд чи на подібне запитання не можна було відповісти відразу після закінчення Помаранчевої революції. Проте тоді політизованій громадськості на нетривалий час здалося, що нова влада зуміє утриматися від великих кулуарних воєн. Принаймні, не втягнеться в ці війни майже відразу після зайняття всіх службових кабінетів. Надії не виправдалися. Війни (за вплив, за доступ до президента) почалися ще до інавгурації Віктора Ющенка, а головним симптомом того, що ці війни відрізняються особливою жорстокістю і непримиренністю слугують... періодичні заяви нинішніх вищих урядовців про те, що вони "між собою дружать і безмірно один одного поважають". Не виправдалося також і очікування того, що всередині влади буде сформовано декілька центрів публічного впливу, які працюватимуть у рамках прозорої конкуренції і матимуть строго форматовані і непересічні компетенції. Вже зараз створено, щонайменше, два повноцінні "тіньові органи впливу", лідери яких періодично заходять на "чужу територію" і перетягують на себе "чужі повноваження". Так от, при всіх інших тактичних задачах, нещодавній візит Порошенка до Москви мав символізувати два базові правила, за якими відтепер і проходитимуть усі внутрішньо українські політичні ігри. Правило перше: Порошенко — головний гравець. Або, швидше, людина, яка публічно претендує на головну роль. Якщо раніше Петро Олексійович намагався хоч якось маскувати свої прем`єрські амбіції, то під час першого великоформатного московського вояжу пристойність була відкинута. Чи не передчасно? При всіх умовностях нинішнього моменту ми повинні визнати, що сьогодні саме Порошенко виступає в ролі негласного арбітра при виникненні економічних і/або політичних суперечок (Віктор Ющенко швидше зосередився на "чистці" репутації України на зовнішніх політичних ринках). Саме Порошенко визначає сфери компетенції всіх інших членів правлячої команди (при природному опорі з боку Зінченка і Тимошенко) і наділяє своїх фаворитів певними "фінансовими наділами". Можливо, так і повинно бути. Все-таки Порошенко дійсно справжній соратник і союзник Віктора Андрійовича, якому останній може цілком довіряти. Тоді як Юлія Тимошенко і навіть Олександр Зінченко швидше системні і конструктивні опоненти нового президента. А, крім того, хтось же повинен забрати левову частку власності у старих олігархів і сформувати новий олігархат. Правило друге: Москва остаточно здалася на милість переможців. Ні, Путін, звичайно, не забув принижень, які він відчув після двократного поздоровлення з "елегантною перемогою" явного аутсайдера Януковича. Проте Кремль розуміє, що частина нової української влади вже готова йти на певні тіньові домовленості з правлячою московською елітою. Це, звичайно, гаряче вітається. Москва вже починає використовувати класичні візантійські технології. Лестощі (московський фаворит, на роль якого якраз і претендує Петро Олексійович, купатиметься в хвалебних коментарях). Провокації (Кремль ініціює зіткнення сильних гравців в оточенні Ющенка і грає на кулуарних протиріччях). Підкуп (у росіян завжди буде більше "політичних грошей", ніж у наймогутніших старих/нових українських кланів). Судячи з усього, Москва таки визначилася зі своїм новим фаворитом — Порошенко повністю замінив Віктора Володимировича Медведчука, що примудрився при великій кількості ресурсів провалити "ідеальну гру". Та сама схильність до тіньових схем. Те саме вміння інтригувати. Справжня близькість до президента, нарешті. Правда, між Порошенком і Медведчуком все-таки є принципова різниця. Екс-голова президентської адміністрації (часів пізнього Кучми) все-таки не користувався стовідсотковою довірою Леоніда Даниловича. Кучма взагалі нікому до кінця не довіряв. І тому Медведчук змушений свої власні стратегічні схеми підлаштовувати під тактичні наміри Кучми (через що дуже часто виникали конфлікти інтересів, які зривали найрожевіші очікування). Порошенко ж користується особливим, наддовірчим статусом у своїх відносинах з президентом Ющенком. І тому легко вибудовує політичні конструкції, в яких його інтереси повністю співпадають з інтересами Віктора Андрійовича. Єдине, чого ми ніяк не можемо зрозуміти — чому Порошенко так сильно поспішає? Куди він боїться спізнитися? Поспішність секретаря РНБО призводить до величезної кількості помилок, які різко погіршують не тільки репутацію самого Петра Олексійовича, але також зменшують шанси для реалізації його базового плану. Який же це план?
Татусь Фрейд
А зараз декілька слів про вражаючі обмовки і заяви, які дозволив собі Петро Олексійович у Москві. Найрезонансніша з обмовок прозвучала в ефірі радіостанції "Ехо Москви". Відповідаючи на одне з питань ведучого Олексія Венедіктова, Порошенко раптом вимовив: "Ми найближчим часом робитимемо все від нас залежне, щоб переконати вас, що в Україні нова українська влада є для Росії дружньою. Що ми на сьогоднішній день не словом, а ділом, це було гасло нашої парламентської кампанії, я тоді її очолював, так от не словом, а ділом хотіли б продемонструвати громадянам Росії, що у вас в Україні є друзі. І ці ваші друзі є влада. Президент Ющенко, прем`єр Порошенко..."
Про що це свідчить? Якщо коротко, то "прем`єр Порошенко" після березня 2006 року — питання вже практично вирішене. Ідеальна гра, не інакше. Що до того ж вміло направляється самим Петром Олексійовичем. По-перше, саме сьогодні будуть закладені основи "нового економічного устрою", який повинен буде дати хороший електоральний урожай якраз до парламентсько-постпарламентського періоду. По-друге, чорнову підготовчу роботу вже виконує Юлія Володимирівна Тимошенко. Вона вже вимушена розраховуватися за далеко не завжди популярні реформи (чого варте тільки шокове "опускання" долара або "адміністративне примушення" російських нафтотрейдерів) власною репутацією. З другого боку, Тимошенко сьогодні виведена з активної політичної гри. Це також великий тактичний плюс для Порошенка. По-третє, державний апарат (або виконавча вертикаль, або нова бюрократія) до початку 2006 року остаточно пристосується до роботи в нових умовах і визначить свого негласного (але впливового) "господаря" на самому верху. Якщо судити з нинішніх тенденцій, бюрократія вже починає звикати до думки про те, що саме Петро Порошенко негласно диктує правила поведінки. А це значить, що вони фактично визнали за Петром Олексійовичем право стратегічного управління. По-четверте, до 2006 року остаточно проясняться повноваження майбутнього прем`єра. Порошенко претендує виключно на новий формат прем`єрствування з розширеними можливостями і майже повним контролем над фінансово-економічною складовою держави. Будь-який інший варіант Петра Олексійовича категорично не влаштує. Парадоксально, але такий варіант цілком може влаштувати і самого президента. Ющенко у такому разі залишається головним гравцем в політиці (у внутрішній і тим більше зовнішній, за винятком російського напряму). Порошенко — головний гравець в економіці і близькоекономічних (олігархічних) відносинах. Немає нічого дивного у тому, що подібний розклад абсолютно не влаштовує Державного секретаря Зінченка. Олександр Олексійович не лукавить, коли прямо заявляє про те, що політреформу (у її нинішньому вигляді) категорично не можна вводити в дію вже цього або наступного року. Інакше, про це Держсекретар скромно замовчує, Порошенко виявиться недосяжним для самого Зінченка. Побоювання Держсекретаря в цілому виправдані: якщо сьогодні обидва важкоатлети знаходяться в більш/менш рівних вагових категоріях, то після виборів 2006 року (і коли почне діяти політреформа) Зінченко явно опиниться в аутсайдерах. Гра проти амбіцій Петра Олексійовича тільки починається, і поки не можна сказати, що Зінченко обов`язково програє. Хоча його заява про те, що "країні обов`язково потрібен референдум з приводу політичної реформи", явно вказує на надмірне хвилювання, яке відчуває сьогодні Держсекретар. Незважаючи на свій безумовний талант великого "кулуарного інтригана", Олександр Олексійович поки не знає, як йому зупинити могутній політичний "танк" на ім`я Порошенко. Звідси очевидні хвилювання і ті ж численні помилки. Одна з фатальних помилок О.О. — це невмотивована, але жорстка сьогоднішня гра проти Юлії Володимирівни, яку Зінченко потихеньку веде. Втім, сама Тимошенко своїми "антиреформеними" заявами теж позначила свою приховану фобію — вона поки що сумнівається у тому, що зможе і після 2006 року очолити уряд. І сумніви ці з кожним днем посилюються. Розуміє Юлія Володимирівна і те, хто саме змінить її на посту прем`єра і що з цього вийде. Одна справа грати в рівних умовах, а зовсім інша, коли у однієї із сторін (в даному випадку, у Порошенка) буде гігантська перевага (а саме вся економічна влада в країні), захищена до того ж Конституцією. Така ціна простої обмовки Порошенка в студії "Ехо Москви" — вже зрозумілі основні лінії майбутнього конфлікту в оточенні президента. До речі, інтерв`ю Петра Олексійовича взагалі справляє досить дивне враження — "Ехо Москви", як відомо, належить до медіа, які не мають особливих симпатій до командного стилю управління Путіна. І ось у такому медіа Порошенко багаторазово намагається довести свою щиру любов... до Кремля. Одне з двох: або Порошенко дійсно не знає реальних московських розстановок (хто за ким стоїть і чому), або його "розвели" і як доказ лояльності запропонували публічно повторити всі свої "любовні зізнання" в ефірі відносно опозиційної радіостанції. Для самого "Еха", що щиро підтримувало свого часу ідеали Помаранчевої революції, одкровення Порошенка також виявилися несподіваними — невже нова українська влада в своїх відносинах з Кремлем надасть перевагу тому ж формату, яким користувалася команда Кучми?
Захоплення словом
На такому фоні решта заяв Порошенка виглядала менш вражаюче, але не менше шокуюче. Зокрема, Порошенко подякував... Борису Гризлову, спікеру Державної Думи Росії, "за особистий внесок у врегулювання протистояння зі старою владою України, що відбувалося протягом президентських перегонів". Судячи з усього, Москва і справді справляє на деяких (наділених владою) людей незабутнє враження — навіть найстійкіші і найпринциповіші ідейні опоненти втрачають рівновагу і починають видавати суцільні сенсації, що принижують власну країну. Гризлов, дозволимо собі нагадати, дійсно користується особливою довірою Володимира Путіна (до речі, спікер Держдуми — один із вірогідних наступників Путіна на виборах 2008 року), але саме він відіграв в українських президентських виборах одну з провідних зловісних ролей. Борис В`ячеславович незмінно і вельми агресивно виступав на боці Віктора Януковича. Не приховуючи своїх антипатій до Ющенка і його команди, під час листопадово/грудневої кризи намагався натиснути на Леоніда Кучму (закликаючи останнього використовувати всі можливі, а зокрема, і силові методи для придушення "оранжевого заколоту"). І весь цей час спікер-чужоземець вельми образливо озивався про лідерів Помаранчевої революції. Чому ж Порошенко вирішив подякувати саме цій людині? Ніяких складних пояснень такої дивної метаморфози нам не потрібно. Вся справа в банальних бажаннях: щоб одноосібно претендувати на "статус Медведчука" у відносинах з Росією, Петро Олексійович дозволив собі ґрунтовно "прогнутися" перед кремлівськими вже сьогодні. Раніше всіх інших. Раніше того ж Зінченка, приміром. Не більш того.
Росія погодилася підіграти Петру Олексійовичу. Так, для швидкого і істотного підвищення його особистого рейтингу (це ж їхній новий фаворит!) з Порошенком несподівано зустрівся сам Володимир Путін. І хоча сторонам обговорювати поки нічого (дуже різна політична вага) — сам Порошенко заявив, що саме він, з відома президентів двох країн, спостерігатиме за роботою двосторонньої Комісії. І звітуватиме. Порошенко взагалі надає надзвичайно важливого значення Комісії, вважаючи її майбутнім центром усього російсько-українського інформаційного обміну. Така довіра відразу ж знайшла відгук у вдячному порошенківському серці. Секретар РНБО одразу відзначив, що "партія "Єдина Росія" і “Народний союз “Наша Україна” мають багато спільного, і тому була досягнута домовленість щодо налагодження конструктивного діалогу й обміну інформацією на рівні апаратів". Ось цього не чекав ніхто. "Єдина Росія" вже давно асоціюється із слабкою адміністративною партією, що спирається суто на класичний адміністративний ресурс, обов`язкове номенклатурне членство і примушення громадян. Путінська партія може існувати тільки в неконкурентних політичних умовах і тому навряд II можна віднести до реальних ідеологічних партій сучасного типу. Що ж спільного знайшов Порошенко у російської і української "партій влади"? Хоча, з іншого боку, принципи формування НСНУ і справді нагадують принципи формування "Єдиної Росії". Інша справа, що Порошенку не вигідно афішувати повну схожість — це сильно б`є по репутації самої НСНУ в Україні. Проте чого тільки не скажеш в ефірі російських медіа після зустрічі з таємничим містером Путіним. Нам залишається відповісти на єдине питання: навіщо Порошенку потрібна Москва? Річ у тому, що Петро Олексійович, незважаючи на всі свої потуги, так і не зумів поки заручитися серйозною підтримкою впливових фінансово-промислових груп у самій Україні і тому не готовий до затяжної битви за... тотальний контроль. А значить, саме Москва повинна забезпечити апетити нових фаворитів і прихід в їхні команди найменш одіозних представників старих кланів. Крім того, Кремль завжди готовий витратити власні "політичні гроші" в чужих країнах. Унаслідок чого він потребує посередника, здатного ці гроші спрямувати до України. Порошенко, судячи з усього, підходить ідеально. Наступна причина: Москва — це своєрідне політичне прикриття, яке при всіх труднощах двосторонніх відносин гарантує своєму посереднику авторитетну участь у великій українській політиці. Можна додати ще дві-три більш прагматичні причини. Але головне вже зрозуміле — Кремль свою ставку зробив. Так само як цю ставку зробив і Порошенко. Чи принесе гра ва-банк очікувані дивіденди, Петро Олексійович дізнається вже зовсім скоро...
