Тріщав граніт науки

Т.Герасимчук

Україна молода

30.03.05

Як я вчила англійську мову разом з майбутнім віце-прем'єром.

Сьогоднi до тих, хто працює в уряді, увага особлива, адже нинішня політична еліта України сформувалася в результаті помаранчевої революції й уособлює прагнення до демократії та оздоровлення всіх сфер нашого життя. Лише звільнившись від корупції та інших пострадянських «болячок», Україна має шанс стати членом Євросоюзу. Саме питаннями євроінтеграції і займається в нинішньому уряді народної довіри віце-прем'єр-міністр Олег Борисович Рибачук.

Нині Олег лисий і дуже говіркий. Так само він любив поговорити і в 1973 році, коли я з ним познайомилася. Щоправда, лисим він тоді не був. Його дядько, мій вчитель англійської мови Антон Антонович Рибачук, запросив племінника погостювати в нас на Хмельниччині (Олег з батьками мешкав у Миколаївській області).

У нашому селі з трохи дивною назвою Михайлючка особливих «цікавинок» не було, тож Антон Антонович, щоб Олег не нудьгував, узявся трохи «підтягнути» племінника з англійської мови. Той не заперечував, але що то за урок, коли перед учителем сидить лише один учень? Тому, порадившись, вирішили розширити «аудиторію».

Я на той час закінчила сім класів, мала в табелі одні «п'ятірки», але не віддавала переваги жодному предмету. Дома роботою мене не дуже завантажували. Щоправда, моїм обов'язком було доглядати курчат, але заняття нашого English Speaking Club розпочиналися о шостій годині вечора, коли курчатам уже пора спати.

Закривши домашню птицю у курнику (якщо батьків не було вдома), я бігла «на англійську». Крім мене й Олега, того літа «граніт науки» гризли на два роки старші за мене Лора і Жанна. Лора була невисокою і повненькою, зате мала довгу косу і симпатичне личко. Олег, здається, навіть трохи «упадав» за нею. З Жанною ми пізніше заприятелювали, бо мали багато спільних поглядів та уподобань. Заняття були цікавими завдяки Рибачукам: Антон Антонович (як я зрозуміла потім) був непересічною особистістю, досвідченим педагогом, небайдужою людиною. Крім того, в нього було якесь особливе почуття гумору. Тож наші «літні уроки» проходили в атмосфері невимушеності та доброзичливості.

Олег серед дівчат почувався таким собі «заїжджим женихом». Він узагалі любив бути першим в усьому — мав добре розвинуте почуття лідерства. Англійська давалася йому легко, тож мав ще час і на відпочинок. Ми часто ходили разом у кіно, в ліс та на кар'єр (так у нас називають ставок, який утворився на місці кар'єру, де раніше видобували білу глину — каолін). Тож наприкінці літа навіть не хотілося розлучатись. Але Олегові треба було їхати додому.

Літні заняття настільки сподобались мені, що я і далі поглиблено вивчала англійську, потім черга дійшла до німецької, а закінчилось усе тим, що іноземні мови стали моєю професією.

Улітку 74-го наші заняття відновилися, хоча дещо змінився склад «слухачів» — замість Лори й Жанни до нас приєднався Олегів молодший брат Геннадій та сусідська дівчинка. Олег на той час уже закінчив 9 класів і через рік збирався поступати на факультет романо-германської філології Київського університету.

Завдяки Рибачукові-старшому, і я, й Олег на той час уже мали досить грунтовні знання з англійської мови, тож власноручно виготовлені Антоном Антоновичем «сертифікати про закінчення курсу «English Speaking Club» свідчили не лише про цікаво проведене дозвілля, а й про те, що ми вміли гарно читати й розмовляти по-англійськи, мали непоганий лексичний запас, орієнтувалися у граматичних формах. Третій, завершальний, етап наших занять проходив уже в 75-му році. Олег посилено готувався до вступних іспитів. Антон Антонович, звичайно, вболівав за племінника, всіляко підбадьорював та підтримував його.

Олег дуже хотів стати студентом, тому працював наполегливо і цілеспрямовано. Маючи перед собою мету, він, не відволікаючись, крок за кроком ішов до неї. Щоправда, ще він захоплювався малюванням. Іноді дядько «експлуатував» це його вміння у стінах власної квартири, яку він якраз тоді одержав. На той час це були розкiшні «апартаменти» (три кімнати, кухня і коридор) у новозбудованому будинку для вчителів. Олег розмалював панелі в дядьковому коридорі. Виглядало досить непогано і залишилося на згадку про племінника.

У 1975 році Олег став студентом. Наступного року в університет поступила і я. Наука Антона Антоновича дуже допомогла нам, за що ми йому безмежно вдячні. Олегові взагалі пощастило з родичами. У Княжичах в нього жила тітка (раніше вона теж працювала в нашій школі й викладала в мене англійську). Раїса Антонівна часто запрошувала Олега до себе. Тоді він заходив до мене в гуртожиток і казав: «Поїхали до тітки!» Разом ми їхали електричкою в Бровари, а потім — автобусом у Княжичі. Раїса Антонівна дуже гарно нас зустрічала (жаліла, мабуть, «бідних студентів»), годувала, ще й iз собою торбу давала. «Торба» найчастіше залишалася в мене, а Олег потім забігав «поживитися».

Жили ми в сусідніх гуртожитках на вулиці Ломоносова, в студентському містечку університету. Олег, як завжди, був у вирі подій: член комітету комсомолу, активіст, відмінник, «боєць» студентських будівельних загонів тощо. Йому завжди хотілося багато встигнути, багато вміти і знати.

Я рада, що йому це вдалося. На жаль, після закінчення університету ми практично не спілкуємось. Олег Борисович — людина дуже зайнята. Сподіваюся, що його діяльність принесе Україні користь, і щиро бажаю успіху.