Сергій ЧЕРВОНОПИСЬКИЙ: "Бойове братство зраджують лише моральні виродки"

Бесіду вів Володимир СІРЯЧЕНКО

Комуніст

10.06.2005

Можна пишатися своїми бойовими пораненнями, а можна тепер соромитися їх, своєї афганської сторінки біографії. Віце-прем'єр обрав другий шлях і цим прирік себе на презирство в очах своїх вчорашніх товаришів по зброї.

Сергія Васильовича Червонописького я зустрів біля стін Верховної Ради України, де вирували, скандували гнівні гасла понад 12 тисяч воїнів-афганців, або, як називали їх у радянські часи, воїнів-інтернаціоналістів. Вони прийшли сюди висловити свій рішучий протест проти тієї долі, яку їм приготувала нинішня "помаранчева" влада.

Випускника Рязанського повітряно-десантного училища Сергія Червонописького — в Афгані першого коменданта Кабульського аеропорту, командира взводу й десантної роти — полум'я далекої війни обпалило сповна. Вибух душманської міни, ампутація обох ніг, здавалося б, назавжди перекреслили надії на активне й повноцінне життя. Але 24-річний офіцер знайшов у собі мужність і сили, щоб його покликанням стали політична діяльність, захист інтересів і прав своїх побратимів по зброї. Обирався першим секретарем Черкаського міськкому ЛКСМ України, народним депутатом СРСР, з 1990 року — незмінний голова Українського Союзу ветеранів Афганістану. Нагороджений двома орденами Червоної Зірки, орденами Богдана Хмельницького третього ступеня (Україна), Дружби (Російська Федерація), Пошани (Білорусь). Військове звання — генерал-майор.

Лідер воїнів-афганців охоче погодився відповісти на запитання газети "Комуніст".

— Сергію Васильовичу, у 35-у номері нашої газети, присвяченому 60-річчю Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні, наша колега — відома в Україні журналістка Світлана Гаража — викрила наклепників із львівської газети "Високий замок", які перекрутили суть вашої одповіді академіку Сахарову на З'їзді народних депутатів СРСР. Цей випуск "Комуніста" бачу на вашому столі. А поряд, на стіні, — відома фоторепродукція з журналу "Огонек", де ви стоїте на трибуні з'їзду, а "правозахисник"-антирадянщик після вашої відповіді погрожує вам пальцем: "Мовляв, мої твердження беззаперечні, молодий чоловіче"...

Ви й сьогодні, через 16 років, переконані в тому, що були праві, коли без вагань вступили в полеміку з маститим академіком?

— Абсолютно. Ніщо не змогло похитнути цієї впевненості ні тоді, ні сьогодні. Це було справді нечуване глумління не тільки над пам'яттю полеглих, а й у ставленні до тих, кому пощастило живими повернутися додому. Це ж треба було: докотитися до безглуздої маячні, що нібито радянські вертолітники знищували з повітря своїх бойових товаришів, аби ті не потрапили в полон до душманів. Я зі свого боку міг би навести десятки прикладів, коли нації бійці, ризикуючи життям, пробиваючись крізь найжорстокіший вогонь і прориваючи кільце оточення, приходили на допомогу своїм побратимам. Моєму підрозділів 1980 році довелося безпосередньо брати участь у врятуванні екіпажу підбитого червонозоряного вертольота. Ми тоді з честю виконали поставлене перед нами завдання.

На жаль, навіть у нинішній Україні знаходиться чимало бажаючих опорочити подвиги моїх побратимів по зброї, перекрутити справжню суть місії радянського обмеженого військового контингенту в цій країні.

— Чи ж не віце-прем'єра з гуманітарних питань Томенка ви маєте на увазі? Адже він не приховує, що також був в Афганістані, його там поранило. Але, незважаючи на це, учасники вищезгаданої акції так рішуче скандували: "Томенку — ганьба! Томенка — у відставку!".

— Можна пишатися своїми бойовими пораненнями, а можна тепер соромитися їх, своєї афганської сторінки біографії. Віце-прем'єр обрав другий шлях і цим прирік себе на презирство в очах своїх вчорашніх товаришів по зброї. У бесіді зі мною він без докорів сумління розповідав, як, будучи в Афганістані, торгував там набоями, що, мовляв, ніхто не вправі дорікнути йому нині за це, бо термін давності за такі злочини (іншим словом такі проступки характеризувати неможливо) давно минув. Ось тільки в кого летіли ті кулі, в кого вони влучали? Твоїх же бойових товаришів, не інакше.

Людина, з волі обставин вознесена у це владне крісло, не тільки не усвідомлює своєї моральної потворності, а навіть хизується нею. Зраджувати братство, народжене і загартоване в боях, здатен лише моральний виродок або переродженець.

— Що ще спонукало 31 травня ваших товаришів прибути з усіх кінців країни на Всеукраїнську акцію протесту воїнів-афганців під девізом "Разом — ми сила. Попередження"?

— Спонукала відверта байдужість, навіть зневажливе ставлення нової-старої влади до пекучих проблем ветеранів-афганців. Багато з них, особливо інваліди, сім'ї загиблих воїнів відкинуті нині за межу виживання. Досить сказати, що пенсія сім'ї загиблого воїна не перевищує 28 гривень, у багатьох нині живих моїх бойових товаришів вона складає 300 гривень. Щодо воїнів-інтернаціоналістів не дотримуються положення Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", не враховуються їхні оплачені кров'ю бойові нагороди. Дедалі більше урізуються асигнування на лікування, медичне обслуговування, санаторно-курортне забезпечення, поліпшення житлово-побутових умов. На відміну від сусідніх Росії та Білорусі, де всі згадані питання вирішуються планомірно і послідовно, багато українських владних чиновників не вважають для себе ганебним цинічно говорити: "Україна з Афганістаном не воювала", наполегливо сповідують цей порочний принцип у насаджуваній ними політиці.

—Як же поставилися у Києві до ваших справедливих вимог?

—Дуже відрадно, і в цьому переконалася переважна більшість учасників акції, що одностайну підтримку наша позиція одержала в особі народних депутатів — членів парламентської фракції Компартії України, з якими ми знаходили і знаходимо спільну мову і від яких ми постійно одержуємо допомогу в багатьох життєво важливих питаннях. Надихнула наших товаришів підтримка висунутих вимог у виступах лідера комуністів України Петра Симоненко, голови парламентського Комітету з питань національної безпеки й оборони Георгія Крючкова. Так як і запевнення Голови Верховної Ради Володимира Литвина в тій частині, що парламент невідкладно розгляне зміни до законодавства, які посилять турботу держави про ветеранів-афганців.

На жаль, такого підходу і розуміння ми не зустріли ані в секретаріаті Президента країни, ані в Кабінеті Міністрів. Ніхто з керівників уряду, в тому числі й згадуваний вище віце-прем'єр Томенко, не вважали за свій обов'язок поспілкуватися з нашими товаришами. Щоправда, один із заступників держсекретаря вийшов лише для того, аби повідомити, що житло для воїнів-афганців хай, мовляв, знаходить і виділяє ваш Союз ветеранів Афганістану на чолі з Червонопиським, які привели вас під стіни Кабміну та СП. Чого більше в цих словах: моральної глухоти чи цинізму? Мабуть, і того, й іншого разом взятих.

Так і не одержали ми поки що чіткої відповіді на те, чому в новій структурі Кабінету Міністрів не знайшлося місця Державному комітету у справах ветеранів.

— Чим, на вашу думку, ця структура з її дуже скромним штатом зашкодила "помаранчевим", які дорвалися до влади?

— Скасування Держкомітету у справах ветеранів стало своєрідною помстою за те, що наш Союз ветеранів Афганістану—воїнів-інтернаціоналістів на останніх президентських виборах не підтримав кандидатури Ющенка. Розправа, як бачимо, не забарилася. Функції нашого скасованого комітету передоручені Мінпраці та соцзахисту. Але навряд чи воно зможе так ефективно взаємодіяти з Міноборони, Організацією ветеранів України та іншими в питаннях, скажімо, військово-патріотичного виховання молоді, пропаганди героїчної історії і подвигів старших поколінь, як це робив наш комітет.

— Сергію Васильовичу, ви переконані в тому, що майже всі проблеми, порушені в нашій бесіді, можуть бути остаточно зняті з порядку денного, успішно розв'язані, якщо в Україні система влади буде змінена в інтересах трудящих, іншими словами, знову переможе Радянська влада?

— Безсумнівно.

— І за це варто боротися всім, тільки більш рішуче й наполегливо, в тому числі і ветеранам-афганцям?

— Однозначно.