Бути Президентом і лишатися собою
М.Слабошпицький
Народна газета
03.03.05
Настрої, винесені з книжки "Віктор Ющенко. Вірю! Знаю! Можемо!" (Видавничий дім "Ін Юре", 2004)
Міркуєш про той шлях, який подолав Віктор Ющенко від голови правління Національного банку України й до Президента нашої держави й не можеш не захоплюватися динамікою його духовного зростання й політичного дозрівання. Цікаво, чи припускав хто собі думку тоді, коли в парламенті затверджували керівником Нацбанку молодого поставного чоловіка, що пролетить десяток неспокійних років — і він у цих же стінах виголошуватиме слова президентської присяги?!
І всі ті його роки — у нас перед очима, бо відтоді Ющенко повсякчас був на видноті. Очоливши Нацбанк держави, він назавжди став публічною людиною. Ми, літератори, не могли йому не симпатизувати. По-перше, він був протеже незабутнього Вадима Гетьмана — того, кого, без будь-якого перебільшення можна назвати одним із небагатьох справжніх українських патріотів і державників. По-друге, Ющенко видавався нам просто одним із нас. Тобто за ним була біографія звичайної української людини. Хлопець, якому батьки сільські вчителі, судячи з його розповідей, ідеалісти й мрійники, справжні сільські інтелігенти, прищепили ідеали народної етики й моралі, навіть видавався прекрасно старомодним у сонмі сильних світу сього, де владарюють голий прагматизм і холодний розрахунок (сказано ж — політики), де немає місця ніяким сентиментам і захопленням тим, що не сприяє досягненню політичного Олімпу. Він був по-своєму беззахисним і самотнім у цьому шумовинні, бо він був людиною не зі зграї. Він, це помічалося неозброєним оком, чоловік сам по собі, зі своїми твердими переконаннями й принципами і геть несподіваними, як для людини його становища, захопленнями. Ну який, скажіть мені, політик-цинік колекціонуватиме атрибути українського народного побуту, твори ужиткового мистецтва, ікони та ще й сам писатиме картини?! Як для політика нашого посткомуністичного суспільства, в ньому легко помічалась оця, здавалося б, вада: в нього є серце, яке змушує його любити такі геть необов`язкові речі.
Але — парадоксально — саме ця вада найбільше нам імпонувала. Ми відчували в Ющенкові передусім українську людину. Його шлях до культури й політики не був шляхом утрат свого рідного, винесеного з дитячих літ, як це виходило в багатьох, хто вийшов із народу й повернеться в нього не скоро. Або й зовсім - не повернеться. Ющенко в цьому розумінні був приємним винятком. Усе дороге йому в ті далекі літа лишалося при ньому незалежно від зміни життєвих ролей та обставин.
Безнадійному прагматикові, якими завжди були, є і будуть (на жаль) переважна більшість політиків та державних діячів усякі земляцькі сентименти — зайвий клопіт. У когось із них навіть є така сентенція: "Що вище людина піднімається в політичній ієрархії, то рішучіше їй доводиться обрубувати всі людські зв`язки давніх літ". І це можна зрозуміти (хоч виправдати, звичайно, дуже важко): тоді, коли в політика час розписано буквально по хвилинах, усе, що не стосується його професійної діяльності, мусить одійти або на задній план, або й узагалі в нікуди — ніщо не повинно обтяжувати його додатковими зобов`язаннями й відволікати від основного. Тому так часто влада морально деформує людей. Про це дуже аргументовано писав Нобелівський лауреат Бертран Рассел у своїй книзі, яка так і називається: "Влада" і є своєрідним моральним звинуваченням багатьом представникам владного ареопагу.
Ющенко і тут іде "не в ногу", спростовуючи (і слава Богу) це жорстоке правило втрати політиками гену людяності. Важко знайти його інтерв`ю на житейські теми, де б він не згадував свою рідну Хоружівку, друзів дитинства, вчителів, ба навіть сусідів. І це — не данина ритуалу, придуманого імідж-мейкерами. В цьому знаходить вираження його людська суть. Характерний для біографів Ющенка та істориків Помаранчевої революції епізод: під час усіх днів Майдану трибуну, де щоденно виступав перед "помаранчевими" опозиційний кандидат Ющенко, охороняли добровольці з його рідної Хоружівки. Це багато про що говорить у темі стосунків індивіда з його "малою батьківщиною", а також виразно окреслює саму конституцію духовної константи на їм я Віктор Ющенко.
Ця книжка — публіцистична біографія Віктора Ющенка з численними ліричними відступами. Ліричними, бо є в ній речі, про які не можна говорити сухою мовою статистики чи соціології. Здавалося б, у книжці про Президента незвично читати такі звичайні людські моменти саме з цього конкретного життя, роздумувати над суто приватними моментами (батьки, сім`я, діти, друзі). Нам, вихованим і сформованим у часи комуністичного тоталітаризму, звичніше сприймати керівника держави як якусь абстракцію, зашифровану в людському імені й поселену в лаконічно-схематичну біографію. Якщо вірити таким біографіям, у тих керівників не було звичайних емоцій, приватних сторінок. Але ж саме ці моменти конкретизують Президента, оживлюють його людський образ. Власне, саме вони і найбільше цікавлять читачів. Бо загальні речі, політичний портрет його вони легко змалюють самі. Адже його діяльність у них постійно перед очима, й вони мають удосталь матеріалу для сформування своєї думки про неї.
Отож він із тих людей, які знають своє коріння, пишаються своїм родом і народом. У його виступах на Майдані під час Помаранчевої революції, в стінах парламенту і з різних європейських трибун він неоднораз повторював: Україна — це справжнє диво, бути українцем — це і щастя, і відповідальність. Для нього немає питань у темі: чи спрацювала в Україні національна ідея. Так, спрацювала. Бо якщо вона не спрацювала, то можна сказати, що цієї нації просто немає. Бо ж саме така ідея дає сенс і мету існування нації, виправдовує її присутність на планеті.
Вів очолював Нацбанк у надзвичайно тяжкий для української економіки, а отже й для фінансової системи період. Це було не просто професійне випробування, а набагато більше. У світі гриміли фінансові обвали, блукав привид дефолту, над Нацбанком заломлювалися силові лінії різних політичних сил, у різних структурах влади було чимало нахрапистих діячів, які з усіх сил намагалися нагнути Нацбанк разом із його головою під себе. І тоді Ющенко ненав`язливо, але непоступливо продемонстрував характер.
Його вважали аж надто м`яким, а тому й гадали, що він не надається для політики. Бо ж для неї, мовляв, потрібні тверді, як сталь. Але, як з`ясувалося, враження природної м`якості виникало через Ющенкову інтелігентність, що ми бачимо і в таких політиків, як, скажімо, Гавел чи Кваснєвський. І ніхто не назве їх надто м`якими. Там, де потрібна воля, наполегливість і твердість, вони блискуче їх демонструють. Тих якостей їм не позичати. Так і в Ющенка. Перебування його на посту лідера опозиції, президентський марафон не раз показали нам, що інтелігентний і спокійний Ющенко, який, схоже, не любить підвищувати голос на людей, може бути і рішучим, і непримиренним. Усе це ми побачили під час дра- матичних осінніх і зимових місяців минулого року. Виявилося, що наші уявлення про лідера "Нашої України" були і схематичні й однобічні.
Загалом же природний Ющенко — спокійний і витриманий. Якось телеведучий "5 каналу" Роман Скрипін запитав його: "Коли ж виборці побачать розгніваного Ющенка?". І Ющенко перепитав у відповідь: "Це ви мене хочете слабким побачити?". І пояснив: "Якщо почнуть говорити мої емоції... Вони у мене часто проявляються, повірте. Недавно прочитав цікавий афоризм — сильна не та влада, якої бояться, а яку люблять. Гнів, лайка у виконанні політиків, до чого звикло українське суспільство, — це патологія. Ви колись бачили розгніваного Гавела, Клауса чи Кваснєвського? А це класичні європейські політики, одна з їхніх головних рис — терплячість. І не тому, що в них емоцій немає".
Він сам мимоволі сказав не тільки про свою схильність до самоаналізу, а й про ту велику волю до самовдосконалення і самовиховання, яка веде його в житті: "Так, я став терплячішим. Якби десять років тому мені сказали, що я навчуся не реагувати на бруд, яким мене зараз так рясно поливають з кишенькових провладних газет і телеканалів, я не повірив би. Але сьогодні розумію, що демонструвати емоції — не завжди правильне рішення. Для утвердження власної позиції треба бути коректним до позиції іншого. А власну правоту слід відстоювати аргументами і чеснотами".
Очевидно, кожен із нас, слухаючи Ющенка, читаючи про його життя, не раз ловив себе на думці, що саме такий Президент, у якому б так виразно було помітне отаке концентроване вираження саме українськості рано чи пізно мав стати на чолі Української держави. Тому ми так віримо в нього. Тому ставимо перед ним такі високі вимоги. Адже його ім`я вже перестало бути його приватним іменем. Воно стало поряд з іменем України, яку він представляє перед усім великим світом.
А далі — далі простір нашої мрії: з Ющенком, який стає лідером усієї України, всієї нації, з Ющенком ми, помноживши нашу віру на патріотичну енергію, перетворимо Україну на таку, про яку мріяло стільки поколінь. Адже нині, за такого Президента, надзвичайно багато залежить і від нас. Ющенко не просто дозволяє — він закликає нас бути самими собою, вливати свій творчий потенціал у загальнодержавну справу. І сума наших зусиль стане формулою звершень.
"Вірю! Знаю! Можемо!" написано на прапорі Ющенка. Третє дієслово стосується вже й нас. "Можемо!" — його пристрасний заклик до нас. Тільки разом. Тільки спільними силами. І саме це слово — "Можемо!" — стане заспівом, прологом до такого майбутнього, за яке ми виходили на Майдан.
