«Де стояла рiдна хата»
Л.Логвиненко
Україна молода
24.03.05
Катерина Чумаченко i її слобожанський родовід
На сторінках «України молодої» я читав ряд публікацій про дружину Президента України Віктора Ющенка Катерину Михайлівну Чумаченко. Хоча столичні газети й упевнені, що її батько народився на Луганщині, мені достеменно відомо, що в 1991 році Михайло Андрійович приїздив з Америки на Харківщину, до Борівського району, аби відвідати дідівські місця. Зупинився у свого дядька Марка в Чернещині, за сім кілометрів від Зайцівки, де колись була його домівка. Це засвідчує знімок тих років: Михайло Чумаченко з родичем під черешнею, що багряниться плодами.
Щоправда, на карті Борівського району села Зайцівка я не знайшов.
— Це в народі воно називається Зайцівкою, а офіційно — Островським, — підказав мені Герой України, голова чернещинської агрофірми «Новий шлях» Анатолій Криворучко, — а до того ще йменувалося Богодарівкою.
В Островське село перейменовано відносно недавно, у 1943 році. Тоді багато населених пунктів на Харківщині отримали нові назви. Скажімо, Деркачі стали Дергачами лише тому, що для російськомовних червоноармійців остання назва була зрозумілішою. І хоча в райцентрі одне з найпоширеніших прізвищ — Деркач, це аж ніяк не посприяло поверненню місту історичної назви...
Щодо Островського, то, мабуть, автор повісті «Як гартувалася сталь» мав надихати радянський народ на нові подвиги. Втім і за назвами, що були в села колись, до якоїсь пори приховувалася якщо й не героїчна, то не менш цікава історія.
Дароване Богом?
Коли точно засноване село, звідки тягнеться родовід дружини Президента, невідомо. В аналах історії, прочитаних директором Чернещинської школи Тамарою Павлівною Богомоловою, збереглися свідчення про те, що в 1856 році якомусь панові Зайцеву уряд дозволив наймати на роботу людей з навколишніх сіл. На його честь і назвали село. Мабуть, нелегко місцевим українцям жилося в пана, якщо майже весь час вони змушені були працювати на його полях. А було в нього земельки 500 гектарів. Та, що на півдні, — чорноземи. Обробляли її волами та кіньми.
Господарювалося панові не зле, адже зумів він побудувати комори, льохи, клуні. Був і вітряк, де на камінних жорнах перемелювали збіжжя. До речі, у сусідній Чернещині такий вітряк зберігся й до сьогодні. Зерно, овочі, борошно, мед з пасіки, сир, сметану везли на продаж до Сватового чи Куп'янська.
Таке міцне господарство пізніше дісталося іншому панові — Оранському. Він і перейменував село на Богодарівку. Мовляв, сам Бог подарував йому такі угіддя з поселенцями. Господарював пан Оранський аж до революції, а потім його сліди губляться десь в Ізюмі...
Красиве, кажуть, у ті часи було село. Про це й сьогодні можна судити, милуючись старими вербами над ставком, здичавілими вишнями та сливами, які щовесни квітнуть там, де колись біліли глиняні хатки.
Перед війною в Зайцівці, чи, точніше, у Богодарівці, нараховувалося близько 70 дворів. Сьогодні там залишилося лише дві хати. В одній з них ще в 50-ті жив хтось із родичів Чумаченків. Тепер ця хата належить господарству. В іншій, на протилежному боці балки, за ставком, сьогодні мешкає нащадок роду Павленків. На обійсті я помітив чималу пасіку. Живе, кажуть, чоловік — один на все село. Але під час відвідин Зайцівки його якраз не було вдома.
Чумаки
Так ще й сьогодні, по-вуличному, називають Чумаченків ті старожили, хто родом із Зайцівки. Прізвище вказує на те, що предки Катерини Михайлівни мали відношення до чумакування. А чумаками, як відомо, називалися українські купці, що іноді наживали торгівлею солі, риби, привезених з півдня, та іншого краму чималі капітали. Пригадайте хоча б рід Семиренків.
Неподалік від Чернещини та Зайцівки проходив один із чумацьких шляхів. У сусідньому селі Першотравневе два роки тому мені розповіли таку історію з цього приводу. Якось вирішили там віднайти воду, з якою проблема в цих місцях. Звернулися до столичного інституту, а ті запросили за пошукові роботи щось понад 70 тисяч умовних одиниць. Сума для місцевого господарства величезна. Думали, що вже й без води залишаться. Аж тут старі люди розповіли, що за селом є місце, що називається Чумакова криниця. І справді, у названому місці знайшли виямку. Коли ж розчистили її, то здивованим селянам відкрився столітній дубовий зруб, змайстрований ніби вчора. І води в Чумаковій криниці не бракувало тоді й сьогодні не бракує... Можливо, хтось із роду Чумаченків має відношення до тієї криниці. Втім ця історія може виявитися просто легендою. А правда починається з того, що дід Катерини Чумаченко, Андрій, привіз iз сусідньої Шийківки дружину — Косогову Горпину Сафонівну.
Перший шлюб, від якого чоловік мав сина Івана, був, з усього видно, невдалим. У другому Горпина та Андрій нажили четверо дітей: Настю, Олександру (звали її в селі Санькою), Катерину та Михайла (батька дружини Президента). Окрім Чумаченків, відомі зайцівські прізвища — Северини, Перепилиці, Павленки, Волошини...
З Ганною Назарівною Скрипниченко (Волошиною) мені вдалося зустрітися. Вона й розповіла мені багато про рід Чумаченків. Адже товаришувала вона з Катериною, тіткою дружини Президента.
— Катерина Михайлівна дуже схожа на свою тітку, — каже вона і додає: — Але я бачила її лише на екрані телевізора та портретах... От якби дужче до неї придивитися.
Репресії
В одному з останніх інтерв'ю Катерина Михайлівна Чумаченко так розповідає про перше відвідання батьком України: «Це було повернення до його молодості, до його родини — він не бачив одну зі своїх сестер півстоліття. Це була емоційна й зворушлива поїздка. Батько побачив своє село зруйнованим...»
На думку Ганни Назарівни Скрипниченко, Зайцівка почала зникати з карти України відтоді, як почали укрупнювати господарства, тобто iз середини 50-х років. Центр господарювання перемістився до Чернещини. І щоб потрапити туди із Зайцівки, треба було пішки добиратися доярці чи трактористу сім кілометрів. Знову ж таки дітям — у школу... Згодом село оголосили неперспективним, iз середини шістдесятих мало хто залишився там жити. Втім Зайцівка була приречена на вимирання ще з часів колективізації, тобто початку 30-х років.
Як розкуркулювали в селі Зайцівка, розповідають колишні його мешканці.
Антоніна Сергіївна Шевченко згадує родинні розповіді, як діда Петра вигнали з хати лише за те, що мав хату під цинком. А що трудився з ранку й до ночі — ніхто до уваги не брав.
— Посадили на воза, вивезли в балку — іди, куди хочеш, — розповідає вона. — А бабу Марфу теж: вигнали з хати, повибивали вікна... Вона ті вікна ряднинами позавішувала, а представники влади і ці ганчірки позривали й покидали на землю... І що образливо: племінник розкуркулював...
Сьогодні односельці Андрія Чумаченка не пригадують, щоб його хата виділялася чимось з-поміж інших, хоча він був майстерним столяром. Купа дітей, хата під соломою. Однак і він підпав під розкуркулення, а потім потрапив до в'язниці.
— І так мене там обізвали, — жалівся він, — що я й слова такого не знаю, в чому мене звинувачували.
Після повернення з «холодної» він записався до колгоспу. У клуні для нього обладнали майстерню. Майстрував діжки, вози, вулики. Зовні ніби з ним нічого не відбулося, але десь усередині образа засіла в серці. Все, що нажив, — пішло прахом. Бо гуртове, як казали, — чортове.
«...У неділю Андрій пішов на роботу, — записано в книзі села, що її створює Тамара Павлівна. — Горпина Сафонівна, взявши iз собою Катерину, пішла до чоловіка на роботу, в клуню. Відкрились двері... Зі страшним криком вибігла з клуні Катерина й побігла гукати людей... Чоловік пішов у небуття, забравши таємницю своєї смерті, залишивши дружину і четверо дітей».
Через півстоліття Катерина Михайлівна з батьком побувала в цих мiсцях: «Ми поїхали на ту землю, де стояла його рідна хата, — згадує вона в інтерв'ю. — Батько сказав тоді: «Тут, на цьому місці, похований мій пуп». Ми пішли на те місце, де мій дід похований...»
Колишні зайцівці згадують, що «Михайло, Настя і Санька» потім поїхали на Донбас, до Лисичанська. Катерина Андріївна залишилася з матір'ю в Зайцівці.
— Під час війни, перед тим як прийдуть німці, ми з Катериною рили окопи за Ізюмом, біля Степка, — згадує Ганна Скрипниченко. — Німці ж сипали на нас листівки, щоб ми покинули цю марну справу. А потім Катерина захворіла й померла...
Михайло ж, батько Катерини, загубився на дорогах війни.
— Ото як пішов він на ту війну, так ми про нього нічого довго не знали, — кажуть односельці.
Баба ж Горпина прожила в селі до початку 50-х років.
Усе повертається на круги своя
По війні Михайло, батько дружини Президента, опинився за океаном. Під час війни він був остарбайтером. На примусові роботи до Німеччини потрапила й Катеринина мати. На чужині вони й познайомились. Повернутися додому? Але ж на них чекав там концтабір. Окрім того, Михайло хворів на сухоти. Вилікував лікар-американець. Це й вплинуло на рішення осiсти в Америцi, де Михайло працював електриком і де народилася Катерина.
Родина обмежувала себе в усьому, відкладала копійку, щоб донька отримала вищу освіту.
У містечку, де вони жили, діяв український культурний центр, що прилучав до мови й культури батьків. А ще батьки жили Україною. Отже, рідну мову за океаном вона вивчила раніше, ніж англійську... Все це було потрібно Катерині, щоб повернутися на батьківську землю — Україну.
Бувала вона вже і в Зайцівці. Можливо, ще раз відвідає те місце, де росте ще спориш, де стояла батькова хата та цвітуть здичавілі вишні й сливи.
...І де неподалік, у Чернещині, поминають у збудованому Анатолієм Криворучком Святомиколаївському храмі всіх раніше спочилих, чиє серце належить цьому Богом не забутому куточку України, де сходяться Луганська, Донецька й Харківська області...
