Ющенко, якого ми не знаємо

Сергій Грабовський

Українська правда

12.09.05

Кум для Ющенка – це не людина, з якою добре пити чарку, а хрещений батько його, Ющенка, дітей, це людина, з якою довічно встановлений містичний, духовний і душевний, метафізичний зв'язок. Це не менш близька тобі людина, ніж кревні рідні, можливо, ще й більш близька. Це той, кому ти можеш і мусиш беззастережно довіряти, це найнадійніший друг.

Тому цілком логічним став вибір для призначення на високі посади тих, хто є хрещеними батьками і матерями дітей Віктора Ющенка. До речі: у когось є повний список Ющенкових кумів, щоб знати, яких ще персональних призначень слід очікувати?

Про "феномен Віктора Ющенка" написано стільки, скільки, мабуть, в Україні не писали про жодного вітчизняного політика, включно із Бандерою чи Петлюрою. Чи стільки ж. Але це теж безумно багато – адже Ющенко, на відміну від цих діячів минулого, фізично усунутих свого часу ОҐПУ-КҐБ, зумів стати на ноги після отруєння і, будемо сподіватися, ще дасть за свого життя чимало приводів для не лише газетних і журнальних, а і монографічних публікацій.

От тільки з незрозумілих причин ніхто з аналітиків досі, крім як на рівні констатації факту, не звернув увагу на ту самоочевидну річ, що Віктор Андрійович Ющенко – це справді віруюча людина, це, як то кажуть, практикуючий, воцерковлений християнин, який при цьому не обмежується тільки зовнішнім ритуалом, а керується релігійними нормами й настановами у своєму внутрішньому, духовному і душевному житті.

А тим часом цей факт пояснює дуже багато чого у діях Ющенка – як тоді, коли він був політиком-початківцем, а потім кандидатом у президенти, так і зараз, коли він став главою Української держави.

По-перше, Ющенко був і лишається переконаним прихильником ненасильницького розв'язання усіх суспільних конфліктів. Згадаємо, як він щовечора заклинав Майдан і всю Україну через телеекрани: тільки без крові! тільки без жертв! тільки шляхом ненасильницьких дій! З нами Бог і Україна, з нами духовна сила – тому ми не можемо уподібнитися тим, хто будує політику на обмані і силі!

До речі: неприйняття Ющенком кампанії "Україна без Кучми", схоже, значною мірою ґрунтувалася на тому, що певна частина учасників цієї кампанії була налаштована вкрай радикально. Лишень згадаймо, як Тарас Чорновіл, прорвавшись до пам'ятника Шевченку, зірвав і топтав жовто-блакитну стрічку на вінку, покладеному перед тим Леонідом Кучмою...

По-друге, Віктор Ющенко віддає очевидну перевагу моральним чинникам і моральному осуду перед формально-юридичною судовою процедурою. Згадаймо його слова щодо самогубства Юрія Кравченка – що кожен вибирає свій шлях і кожного чекає свій суд. З погляду християнина самогубство – тяжкий гріх. Але вбивство іншої людини – гріх не менший, то ж чи не виглядає самогубство як краща спроба спокути цього гріха, ніж постання перед людським судом, перед формальною процедурою?

Той же моральний чинник відчутно домінував і під час закордонних турне Ющенка: він щиро вірить (чи, можливо, слід вжити це слово у минулому часі – "вірив", поки не зіткнувся впритул з приземленим прагматизмом, а часом і тупою недалекоглядністю) у те, що західні політики також віддані християнським чеснотам не на словах, а на ділі. Можливо, така річ видається неймовірною для банкіра, але не забуваймо, що капіталізм у світі зріс на ґрунті протестантської етики і що купецьке слово ще 100 років тому було незламним...

По-третє, Віктор Ющенко, як і належить, надзвичайно відданий родинним цінностям. Це відчули на собі журналісти, котрі зачепили походеньки, скажемо прямо, не надто порядного джиґуна Ющенка-молодшого. Але для Ющенка-старшого замах на родинні цінності, на його ближнє коло, був чимось страшнішим, аніж замах на власне фізичне життя. Згадаймо ще одне: чи не головним аргументом Ющенка-батька у полеміці з журналістом було: Андрій – порядний, віруючий хлопець.

По-четверте, для Віктора Ющенка те, що називають "кумівство", має зовсім інше значення, ніж для більшості українського населення, яке реально тільки вдає із себе щирих християн, кілька разів на рік ідучи до церкви і від випадку до випадку хрестячи лоба.

Як би там не було, мотивація такого кумівства радикально відрізняється від засад існування кумівства в його атеїстично-радянському варіанті, чи не так? Інша річ, що різна мотивація може виливатися в однакові наслідки, але це вже інша тема.

І нарешті. Покликання. Місія. Доля. Відповідальність перед Богом. Моя нація, яку я повинен вивести з пітьми. Це зовсім не манія величі і не зарозумілість політика.

Це щира віра у своє покликання, у своє незвичайне місце у всій цій земній катавасії. Це упевненість у тому, що ти знаєш, що робити Україні, краще за всіх мешканців цього краю, і готовність іти до кінця, попри всі перешкоди. А ще це і налаштованість на служіння українському народові, також до кінця.

Можна, звичайно, заявити: він занадто багато на себе бере, але чи не буде це (звісно, з боку того, хто вважає себе віруючим) відвертою зухвалістю, спробою самому раціональними засобами проникнути в наміри Бога і Його плани?

Зрештою, коли Віктор Ющенко в парламенті підкреслював: він був урятований від отрути завдяки тому, що його янголи-охоронці не спали, це не була тільки метафора. Видається, йшлося про точну формулу ситуації, як її бачив нинішній президент України.

А тепер поставимо собі запитання: добре чи погано, що Українська держава має першого свого щиро релігійного лідера? І чи не надто дорого може обійтися практичній політиці стиль діяльності Віктора Ющенка, який виглядає, погодьтесь, чужорідною постаттю у своєму найближчому політичному оточенні, де меткі хлопці, схоже, добре зрозуміли, на чому саме можна зробити добрий бізнес?

Ми не беремо на себе сміливість відповіді на ці (та можливі інші) запитання. Хочу лише привернути увагу аналітиків і політиків до тієї складової "феномену Ющенка", без врахування якої просто неможливо зрозуміти плюси і мінуси політичної лінії та політичної поведінки глави держави.

І ще одне зауваження: не можна вважати, наче християнські настанови самі по собі визначають тільки такий стиль діяльності, як у Віктора Ющенка – ці настанови завжди проходять через конкретну соціокультурну дійсність, через традиції. Тому Лех Валенса, котрий є не менш щирим християнином, аніж Віктор Ющенко, у багатьох ситуаціях поводив себе інакше (крім хіба того, що стосується сімейних цінностей).

Але ж Польща не пережила період войовничого атеїзму, не пережила Голодомор, там релігійність суспільства не була зведена до зовнішніх проявів і так далі. Власне, образ Польщі як "Христа Європи", як країни, на котру покладена величезна місія у світовому розвитку, – там логічний саме "феномен Валенси", чи не так? І Україна, яка не знає досі, куди їй іти, - як тут не народитися "феномену Ющенка" як упевненого у Божественному осяянні своєї місії проводиря нації, – з усіма неоднозначними наслідками появи такого феномену?