Суворовський «каліграфіст»
Л.Нікітенко
Україна молода
24.02.05
Військове майбутнє міністру оборони Анатолію Гриценку напророкували однокласники, а він любив майструвати меблі і малювати танки
Батько Гриценка на плечах виносив загиблих шахтарів
У двокімнатній квартирі Анни Тихонівни та Степана Дем'яновича, батьків нинішнього міністра оборони України Анатолія Гриценка, які мешкають у місті Ватутіне Черкаської області, вже з самого порога вражає ідеальна чистота. Тут кожна річ на своєму місці, чимало вишитих серветок, багато квітів — на підвіконні, столі та журнальному столику. Все це завдяки турботам Анни Тихонівни. На ній тепер тримається дім, адже Степан Дем'янович переніс важку хворобу й потребує її допомоги та підтримки.
На видному місці — дитячі фотопортрети синів, Толіка та Віталія, тут же й фотографія невістки Юлії Мостової, відомої журналістки, заступника редактора «Дзеркала тижня», яка є дружиною старшого сина Анатолія. У сім'ї міністра оборони та його чарівної Юлії півроку тому народилася донечка, теж Анна, і для Гриценків-старших крихітна онучка стала великою радістю.
...Анна Тихонівна гортає сторінки сімейного альбому й розповідає про свою родину. У цій квартирі, каже вона, її сини не жили, бо Гриценки одержали її вже коли хлопці виросли й пішли у світ. А до того всі вони мешкали у комуналці, де разом тулилися чотири сім'ї. «У нас була тільки одна кімната. Там жили ми з батьком, двоє наших дітей та ще моя матуся, солдатська вдова», — розповідає Анна Тихонівна.
А квартиру кращу їм не давали, бо Степан Дем'янович працював у гірничорятувальній службі шахти й будь-якої миті міг прозвучати сигнал тривоги. Тож треба було жити якомога ближче до шахти.
«У нас 17 років підряд так було: тільки тривога — ревуни ревли у хаті. То доки Степан одягається, я — двері навстіж, щоб він міг швидко вибігти. А вже коли пішов на пенсію, то тільки потім цю квартиру нам дали. Тут колись «битовка» була, а замість підлоги — просто бетон», — пояснює Анна Тихонівна. Квартира холодна, бідкається жінка, два минулі роки ми дуже мерзли — батареї зовсім не гріли. А про гарячу воду вже й забули».
Неспокійні та нерідко екстремальні умови роботи забрали у Степана Дем'яновича здоров'я. Анна Тихонівна й досі не може забути трагедію на шахті, яка сталася у Ватутіному ще у 1976 році. Тоді 11 гірників загинули, і практично для кожної сім'ї у цьому невеличкому шахтарському містечку це стало трагедією. «Степан тоді на своїх плечах виносив загиблих, тиждень у воді по коліна вони працювали. У рятувальному взводі їх було 30 осіб, то оце шестеро залишилося», — журиться Анна Тихонівна.
Мама міністра оборони каже, що син Анатолій дзвонить додому постійно, запитує про здоров'я. І навіть коли були в його житті труднощі, коли один працював, дітей учив (у Гриценка зараз другий шлюб), рідних ніколи не забував і завжди допомагав. Тепер хоч і дуже заклопотаний на новій роботі, також постійно дзвонить, аби бути в курсі справ батьків.
«У дитинстві хлопцям перепадало дубчиком за риболовлю»
Сама Анна Тихонівна родом із Городищенського району Черкаської області, з села Воронівка. У Ватутіне приїхала в 17 років, відразу після школи, влаштувалася працювати на будівництво. У 1956 році вони зустрілися із Степаном Гриценком, а згодом й одружилися.
«Степан Дем'янович — із села Богачівка Звенигородського району, це зовсім недалеко від Ватутіного. Ми там спочатку жили у його батьків, там і Толя у нас народився. А сюди переїхали, коли сину не було ще п'яти років», — продовжує свою розповідь Анна Тихонівна. Вона згадує, як брала сина з дитсадка на роботу до себе, він любив сидіти й малювати. То колеги із захопленням дивувалися: «Ви подивіться, як ця дитина гарно малює, і все — літаки, танки, небо, річка!». Так що думки про армію майбутній міністр ще з дитсадка виношував.
Уже у Ватутіному народився у Гриценків і менший син — Віталій. Анна Тихонівна говорить, що сини в них із батьком хорошими людьми виросли. «Це не тому, що я їхня мама, і чужі люди так кажуть: дуже добрі в нас діти. І в школі їх поважали, Толя 8 класів закінчив з похвальною грамотою, а в Суворовському училищі та у вищому військовому золоті медалі одержав», — пояснює.
До речі, Віталій теж мріяв піти вчитися у Суворовське училище. Екзамени здав, але тоді було багато пільговиків, і син не пройшов по конкурсу. «Кажу йому: повертайся, вистачить з мене одного суворовця, я ж бачила, як там важко дітям. Закінчив він 10 класів і поїхав учитися у Харківське військове училище. Нині Віталій наш майор, живе в Росії, у Смоленській області. Служив у Чечні, їх літак мало не збили...» — розповідає Анна Тихонівна.
Життя було нелегким, у батька робота відповідальна, а Анна Тихонівна весь час хворіла, тож старшому сину найбільше перепадало — все на ньому. Він ніякої роботи не боявся й тоді, й тепер. А здібності у нього до всього були, каже мама, от, приміром, коли одержав квартиру, то власними руками зробив меблі, кращі за магазинні.
Брати Гриценки в дитинстві шкоди не робили, але дубчиком за риболовлю отримували, надто вже захоплювалися нею. «У нас річка глибока, а вони так любили пірнати та на глибині купатися, тому я страшенно переживала. Прийду додому — їх немає. Я вже біжу до річки, насварю та додому заберу», — згадує минуле Анна Тихонівна. І хоча вона так боялася за своїх малих синів, але колись Толя та Віталій на тій річці врятували хлопчика, який мало не втопився. Батькам за це люди дякували. І не лише за це. Бувало, за водою стоїть Анна Тихонівна, то доки її черга дійде, Анатолій встигне сусідським бабусям відра з водою та з брикетом позаносити. Мама міністра оборони зізнається, що бути уважними до літніх людей своїх дітей спеціально вони не вчили, хлопці самі знали, що так треба робити.
Щоліта обох синів батьки відправляли у Воронівку до бабусі, там вони пастушками були. Так що сільське життя сини Гриценків добре знають.
«Почерк у Толіка був каліграфічний, і його зошити показували як приклад»
«Толя у нас на батька схожий, а Віталій більше на мене, — стверджує Анна Тихонівна, гортаючи далі сторінки сімейного альбому. — Ось родич до нас приїхав, він прапорщиком був, і Толя форму його одягнув. Ще тоді хотів бути військовим... А це наш Толя у перший клас перший раз іде, а тут уже піонер...»
Фотографій у Гриценків багато. Ось майбутній міністр оборони України ще у формі суворовця, а тут — уже курсант. І скрізь дуже серйозний. Таким його пам'ятають і однокласники. Віра Портян була старостою класу і каже, що Толік запам'ятався їй уважною, охайною дитиною, зовсім не бешкетник. «Батьки його до виховання дітей не байдужі були і часто в школу ходили: брали участь у громадському житті. Пам'ятаю, що почерк у Толі дуже каліграфічний був, і його зошити ставили нам у приклад. А ще він задачки розв'язував, наче насіння лузав», — розповідає Віра.
Вона каже, що вчителі та однокласники не хотіли, щоб Толік ішов з їхньої рідної Ватутінської школи № 6 у Суворовське училище з 8-го класу. У класі було чотири відмінники, але у Гриценка знання були найвищі. Віра Василівна говорить, що Анатолій знав, що стане військовим, і однокласники, жартуючи, казали йому, мовляв, точно будеш генералом.
Віра пару років тому бачила Анатолія Степановича у Києві й говорить, що душа в нього не зачерствіла, він такий же відкритий та чесний. Колишня однокласниця вважає, що на посаді міністра оборони Гриценко — саме той, кого треба. «Мені подобається, що він порушує такі питання, як обмеження строкової служби. Мені здається, що він буде турбуватися, щоб забезпечити військових житлом, щоб вони мали достойну зарплату й не були покинуті, як дотепер», — підсумовує вона.
Ми зустрілися з Вірою Портян у школі № 6, неподалік якої вона живе. Директор цієї школи Василь Дмитренко знайшов у архіві шкільний журнал і показав нам сторінку, на якій навпроти прізвища випускника 8-го класу Толіка Гриценка були справді лише одні «5».
«Якщо по правді вам сказати, то я, знаючи його неспокійний характер і те, що він усе близько до серця бере, бо з дитинства не терпить несправедливості, дуже переживаю за нього, — вже прощаючись, ділиться Анна Тихонівна. — І дружині його Юлії це казала. А вона мені у відповідь: «Ви ж знаєте, що він любить літати, а я йому крила підрізати не можу».
