Піонер Луценко поцілив шайбою у годинник Воронцова
Ю.Зелюк
Україна молода
26.02.05
У дитинстві нинішній міністр внутрішніх справ підтягувався на лопаті й був найвищим хлопцем у класі
Образ нинішнього головного «мента» країни — Юрія Луценка, м'яко кажучи, не зовсім відповідає його теперішній посаді. «Польовий» командир, один з організаторів акції «Україна без Кучми», активний «діджей» «помаранчевої» революції, політик, який увесь час викривав страшні таємниці про вітчизняних міліціонерів та й владу загалом, став керманичем правоохоронців. Луценка люблять журналісти, бо він (принаймні був за часів депутатства) завше доступним і комунікабельним, охоче давав інтерв'ю, говорив образно й «по суті». А ще запам'ятався він українцям історією з лаптями. Нагадаємо, інцидент стався кілька років тому у Верховній Раді. Як тільки Леонід Кучма вийшов на парламентську трибуну, народний депутат Юрій Луценко зі словами «На дорожку в Європу» підніс йому личаки, які Леонід Кучма одразу ж викинув у зал і сказав: «Я на таке не реагую».
До речі, Юрію Луценку ми маємо завдячувати... безкоштовними вхідним дзвінками на мобільні телефони. Саме він був одним із ініціаторів закону про безкоштовні вхідні...
А вже ставши міністром, Юрій Луценко, кажуть, утнув таку штуку, якою мало не довів працівників відомчої їдальні МВС до «інсульту». Новий глава правоохоронних служб «неправильно» пообідав у відомчій харчевні, пише «Трибуна». Очевидці кажуть: прийшовши в їдальню, Луценко узяв меню і почав його вивчати, чим викликав у працівників шок, бо, мовляв, колишній міністр Білоконь харчувався за спеціальним меню — «під замовлення». Але це ще не все. Пообідавши, Луценко розплатився за обід. Цим він дуже вразив працівників їдальні, адже платити за спецобіди не входило в звичку вищих чинів української міліції часів Білоконя. Кажуть, того дня жоден генерал не ризикнув показати носа в їдальню...
Яким же був у дитинстві гроза усіх порушників закону, з'ясовувала «Україна молода».
Годинник графа «зцілювали» пластиліном
Коли в Рівному я розпитував про нового міністра внутрішніх справ, то майже всі мої співрозмовники, передусім, згадували про його батька, Віталія Луценка. Ото була людина — дарма, що довго секретарював у міськкомі та обкомі партії. Поглядів своїх не міняв, а про людей і державу дбав завжди. І двох синів виховав такими ж.
На жаль, старший Луценко, тоді депутат Верховної Ради, голова парламентського комітету, раптово помер у 2001 році. Минулоріч не стало і мами Юрія Луценка...
...Юрій, як розповіли мені його однокласники, вчителі, колеги по роботі та рідний брат Сергій, який живе і зараз у Рівному, завжди відзначався доброзичливістю та відвертістю. Будучи сином секретаря міськкому, а потім обкому Компартії, ніколи не ділив оточуючих на перших і решту, завжди ішов на контакт, намагався при потребі допомогти.
«Ми жили, як усі, — розповідає Сергій Луценко, — без розкошів, але й без аскетизму. Атмосфера в сім'ї була досить ліберальна. За наші витівки батьки не били, не влаштовували гнівних сцен. Бувало, коли щось уже таке з Юрієм утнем, батько лише пильно в очі кожному подивиться і скаже: «Годі, займіться чимось серйозним».
Навіть коли граючи у вітальні в хокей, брати пошкодили старовинний годинник, подарований діду, батьковому батьку, графом Воронцовим, Луценко-старший не став карати синів. Щоправда, дізнався він про це років за п'ять, бо Юрій зумів майстерно зліпити розбиті стрілки пластиліном...
За Сергієм, старшим на 4 роки, Юрій довго йшов, як кажуть, слід у слід. Аж поки різко не рвонув уперед у політичній кар'єрі.
Обидва вчилися у рівненській спеціалізованій СШ № 7 із поглибленим вивченням англійської мови, закінчили її iз золотими медалями. І у Львівський політехнічний інститут, на факультет електрофізики, Юрій вступив по братових слідах. Хоча, як каже Сергій, молодший брат все-таки «більше гуманітарій». На рівненському заводі «Газотрон» Юрій змінив старшого брата. А далі їхні дороги розійшлися. У біографіях, насамперед, але не в житті і політиці.
Сергій давно вже секретар міської філії Соцпартії у Рівному, помічник депутата-соціаліста Віталія Шибка. І кращими своїми друзями брати, як і раніше, вважають одне одного. Щоправда, тепер, каже Сергій, з «кращим другом» вдається поспілкуватися не довше хвилини на тиждень.
«Він не змінився за ці двадцять років»
У рівненській середній школі № 7, яка нині є гімназією з поглибленим вивченням іноземних мов, «УМ» вдалося поспілкуватися з колишніми вчителями Луценка, а також однокласницями: Іриною Яремчук та Любов'ю Шмачук, котрі нині працюють у своїй рідній школі.
Пані Ірина каже, що далека від того, аби ідеалізувати свого колишнього однокласника. Проте вважає, що серед сучасних політичних лідерів в Україні таких щирих і відкритих людей, як Юрій Луценко, небагато. Він не змінився, мовляв, за ці двадцять з лишком років. Таким вона побачила його і на трибуні під час помаранчевої революції, коли стояла на Майдані Незалежності серед стотисячного натовпу. Каже, була гордою у ці дні від того, що десять років сиділа з ним за однією партою на уроках англійської мови.
«Юрко завжди був першим, — згадує Любов Шмачук, нині заступник директора гімназії з виховної роботи, — і в навчанні був круглим відмінником, і у позакласній роботі, коли поперемінно очолював раду загону і комітет комсомолу школи, і під час трудових «десантів» на поля колгоспів, коли не лише встигав подвійну норму виконати, а ще й нам, дівчатам, допомогти. Ми тоді самі дивувалися, звідки такі навички у міського хлопця, та ще й сина секретаря обкому...»
«Ну, не завжди був першим, — підправляє її вчитель фізкультури Юрій Коробков. — На кросах, пам'ятаю, Юрко частенько відставав. Але ж і впертий був! Важко йому, бачу, і вже даю відбій, а він все одно до кінця добіжить. Нормативи з підтягування він спочатку не міг здати, а в кінці року все ж таки здав. Його секрет батько мені на випускному відкрив. «Оце довели ви мого Юрія, — розповідав, сміючись, — брав удома лопату, ставив на відчинені двері і вечорами підтягувався до сьомого поту...»
«Знаєте, — розмірковує Ірина Яремчук, нині вчитель початкових класів гімназії, — Юрій завжди давав нам списувати. Але якщо і зараз діти нерідко це роблять, аби бути серед ровесників, насамперед, «своїми», то він намагався потім нам ще й пояснювати матеріал. Юрій по-справжньому вболівав за нас. Така у нього натура».
...Ми стоїмо біля стенду шкільного музею і розглядаємо фотографії. На двох з них є і Юрій Луценко зі своїми однокласниками — у першому і восьмому класах. На обох у центрі — найвищий.
«Юрко захоплювався фотографуванням, — це вже підходить Любов Шмачук. — Завше знімкував нас, роздавав фотографії, а сам залишався за кадром. Тому маємо з ним лише ті, які робив запрошений фотограф».
«А у мене є фото, коли ми в десятому класі їздили до Москви і знялися усі разом на Красній площі, — спохвачується Ірина Яремчук. — Пам'ятаєш, як тоді поверталися до готелю, і Юра запропонував заспівати українських пісень? Так, співаючи, і зайшли з головного входу. Швейцар не те що перепусток не запитав, а ще й двері навстіж відчинив...»
Паталогічно чесний?
Того дня, коли я зустрічався у Рівному з Сергієм Луценком, він уперше за останній тиждень говорив по мобільному з братом. Півхвилини, не більше. «Зайнятий Юрій вище голови, — зізнався мені Сергій. — Лише призначень на посади потрібно зробити сотні. Я, приміром, і не знав, що міністр призначає в областях не лише начальників УМВС, а й інших посадових осіб управлінь і відділів внутрішніх справ. Але коли не зробити цього тепер, то потім може бути пізно».
Ще заздалегідь я заготував для брата Юрія Луценка запитання, побудоване на змодельованій ситуації, у яку може потрапити новий міністр внутрішніх справ. Я запитав Сергія: «Коли б до вашого брата звернувся по допомогу якийсь його друг чи давній товариш, котрий скоїв злочин — став би він йому допомагати, користуючись своїм нинішнім становищем?»
«Гадаю, — не задумуючись, відповів Сергій Луценко, — Юрій порадив би йому найняти доброго адвоката».
