Анатолій Матвієнко: "Політики мають грати у футбол, інакше "виростуть" егоїстами"
Антоніна Малєй
Без цензури (16.-22.03.06)
17.03.06
Інженер-механік за освітою, Анатолій Матвієнко був депутатом трьох скликань, головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим.
Інженер-механік за освітою, Анатолій Матвієнко був депутатом трьох скликань, головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Нині заступник голови Секретаріату Президента України, голова Української республіканської партії "Собор", №12 у списку Блоку "Наша Україна", президент благодійної організації – Фонд "Україна Інкогніта" Анатолій Матвієнко опікується Інститутом відкритої політики та Федерацією спортивного туризму України. Як і більшість чоловіків, він любить футбол, а від надмірної емоційності позбавляється, граючи в теніс.
– Анатолію Сергійовичу, у якій сім`ї потрібно народитися та яке виховання дістати, щоб досягти таких успіхів у політичній кар`єрі?
– Мої батько й мати – найкращі, наймудріші та найпривітніші люди у світі. Вони народилися в селянській сім`ї. Їм я зобов`язаний усім, що маю. Батьки мене зуміли так мобілізувати, що я й світ побачив, і чогось досяг. У батька, на жаль, немає жодного класу освіти. Він 1928 року народження, сім`я була багатодітна й дуже бідна. Мій дід загинув на фронті, і на тата, як на старшого, було покладено місію годувальника. Мама має шість класів освіти, але вона дуже мудра людина. Найвищою святістю, як вона казала, для будь-якої людини є життя, прожите так, щоб батьки не сумували через долю своїх дітей, а діти не червоніли за те, якого вони роду. Кожне покоління має зреалізувати таку філософію. Батько хотів, щоб я мав вищу освіту. І це мене стимулювало до гарного навчання.
– Ви були відмінником і навіть претендували на Ленінську премію?
– Це вже було в інституті у Львові. На Ленінську премію я претендував, але, щоб її отримати, потрібно було займатися громадською роботою. Я страшенно не любив гаяти час. Одного разу прийшов на комсомольські збори – комсомольці збиралися 10–15 хвилин. Я першого разу стерпів, а потім сказав, щоб мене покликали, коли всі зберуться, і пішов. Це було викликом. Щоб студент другого курсу таке собі дозволив! Мене виключили зі складу бюро. І оскільки я не брав активної участі в комсомольській роботі, то й Ленінську премію мені не дали.
– Здається, у тому ж інституті ви зустріли свою майбутню дружину? Вона вчилася з вами?
– Так, училася. А взагалі, вона має дві освіти й сьогодні є доктором педагогічних наук. Ольга була найгарнішою дівчиною в інституті. Бачте, у мене все, що є, – найкраще! (Сміється). Дуже за нею упадали хлопці. Тим, з якими вона товаришувала, багато хто заздрив, і я також. Оскільки вона була такою вродливою, я, побачивши, яка в неї армія прихильників, не наважувався з ними конкурувати.
– Чому, ви не вірили в себе?
– Я маю таку амбіційну рису: якщо програю – для мене це не дуже добре. Тому не хотів ризикувати, скоріше, думав, що мені буде відмовлено. Минуло півтора року, я відганяв від себе цю ідіотську фантазію про неї.
– А ви були тоді з нею знайомі?
– Так, ми були однолітки й разом ходили на підготовчі курси. І от настав весняний хмарний день, 16 травня 1972 року...
– Яка у вас пам`ять!..
– А я вам скажу зараз, чому запам`ятав. Того дня я сидів сам-один у кімнаті. Заходить мій товариш і питає, чого я не йду на танці. Я відповів, що там нема з ким танцювати. Він не повірив, що в мене немає симпатії, і тоді я вперше признався, що Ольга Михальчук мені дуже подобається, але я вважаю себе її негідним. Товариш назвав мене дурнем і пообіцяв, що ми її завоюємо. Я піддався й пішов на танці. До Ольги завжди стояла велика черга охочих її запросити. Я раз спробував – не встиг, удруге – не встиг. Нарешті став близенько і з третьої спроби запросив на танець. Не пам`ятаю, про що тоді вели розмову, але якась вона була напружена, і ми мовчки закінчили цей танець. Потім, коли оголосили білий танець, Ольга запросила мене. А після танців я провів її до гуртожитку. Через два роки в листопаді ми побралися. Тепер перед 16 травня я завжди дарую Ользі троянди, першого року дарував одну, другого – дві, третього – три, і так щороку – на одну більше.
– Ого! Зараз це вже букети з десятками квітів, щаслива жінка...
– Так, у нас збереглася така романтична традиція.
– За тих часів у Львові у вас були улюблені місця, якісь кнайпи? Куди водили кохану?
– Стипендія була 30 карбованців, які кнайпи? Інколи могли, наприклад, зайти в кав`ярню "Під левом" – була така на площі Ринок. Тоді ще не існувало такої інфраструктури, як зараз. Кафетерії були, але в нас не було такого, щоб ми сиділи за кавою... Ми не мали можливості шикувати, купували дешеві пиріжки з лівером і газовану воду. Ми танцювали, займалися спортом, наукою. А за кавою витрачати час я й зараз собі не дозволяю.
– У вас скоро день народження. Як ви його святкуєте?
– Кудись тікаю. Чим далі – тим більше не люблю днів народження. До речі, у дружини день народження в тому ж місяці – 8 березня. Ми його завжди святкуємо поїздкою по історичних місцях України.
– Ви разом вибираєте, куди поїхати?
– Радимося. Дружина запрошує своїх найближчих друзів, ми замовляємо мікроавтобус або приватні машини та їдемо. Цього року хочемо відвідати Батурин і заїхати на хутір Куліша. Поспілкуємося з нашою історією.
– Поїдете дивитися відбудований палац Розумовських?
– Так. Я вже був у Батурині 1999 року під час президентських виборів. Ми з партією "Собор" придумали таку акцію – проїхати на велосипедах по всіх гетьманських столицях України.
– І з дружиною?
– Ні. Дружина їхала в авто. Тоді ми вперше порушили питання реставрації Розумовського палацу. Я пропонував зробити його заміською резиденцією Президента, улаштувати там апартаменти, відкрити для екскурсій і запросити туди президентів трьох країн – Росії, Білорусії та України. Щоб люди не забували це місце, різню Меншикова й нашу історію. Дуже добре, що Ющенко почав активно реставрувати Батурин: треба, щоб там був історичний комплекс, оскільки аура цього місця надзвичайно потужна.
Із того часу я більше там не був, тому Батурин для мене дуже цікавий. Поїдемо, покладемо квіти до хреста.
– Пане Анатолію, а які у вас таланти? Співати вмієте?
– Я погано співаю, переважно басом можу щось виконати, коли вип`ю грамів триста, а п`ю я дуже рідко. У мене є відчуття ритму, але немає голосу й слуху, ноту "до" від ноти "ре" не відрізню. От якби ви грали гаму й сказали, яку ноту граєте, мені було б на слух однаково.
– Знаєте, я теж навряд чи грала б гаму...
– От бачте. А який може бути спів без знання музики? Думаю, любити можна тільки те, що ти професійно здатен робити. А якщо ти погано щось робиш, то не псуй гонт і злазь із даху – не треба нікого дратувати. Якщо ти здатен щось добре робити – роби це, якщо ні – зміни професію.
– Це у вас таке кредо все життя?
– Не знаю, може, усе життя. Думаю, ми всі хочемо гарно жити. У кожної людини є талант. Найголовніше, що до цього таланту ми не докопуємося. Більш того, ми соромимося. Совдепівська система виховала нас так, що коли в тебе є вища освіта, то ти талановитіший. Це неправда. Освіченість – це ще не реалізація таланту, і може бути навіть навпаки. Ти можеш помилково здобути таку освіту, яка вб`є в тобі талант. Треба реформувати освіту, щоб дати розкритися таланту кожного, щоб він став великою людиною. Уявляєте, яка б тоді квітуча держава в нас була?
Можливо, у мені сидів якийсь музикант... Хоча музикант точно не сидів. Може, танцюрист...
– Чому? Ви захоплювалися танцем, гарно танцюєте?
– Я непогано танцював. Але зараз дедалі менше цим захоплююся.
– А ваші сини реалізували свої таланти? У вас двоє дорослих синів, так?
– Узагалі, я максималіст. Думаю, це мої претензії вбили талант старшого сина Віктора. Я діяв за своєю логікою, вважав, що він має вчитися у фізико-математичній школі й стати великим юристом. Власне, саме так я уявляв свою кар`єру. А Віктор був схильний до гуманітарної освіти. Тому я більше думав за дітей, ніж прислухався до їхніх бажань. Хоча, зрештою, я їх не скалічив. Старший син – чудовий юрист, отримує близько 800 доларів. Великого задоволення від роботи він, щоправда, не дістає, але шукає себе, пробує в бізнесі.
– А молодший де працює?
– Молодшого, Павла, я вже менше муштрував. Він схильний до бізнесу, але змінив уже не одну професію. Теж шукає себе. Починав із дизайну, потім прилучився до готельного й ресторанного бізнесу. Зараз працює рядовим спеціалістом у банку "Надра". Він дуже жвавий та енергійний, йому 24 роки, і, думаю, на цій дорозі ще себе не ствердив. Але він дістає насолоду від самореалізації, і тут я йому вже не заважаю.
– Два сини маєте, дівчинку не хотіли?
– Дівчинку? Звичайно, дуже хотів, щоб другою дитиною була дівчинка. Тільки чомусь не знав, як її назвати. Знав, що коли син – то буде Павло. Першого назвали Віктором на честь перемоги нашого кохання. Річ не в тім, що ми з Ольгою сумнівались одне в одному, а в тім, що ми були з бідних сімей, нам ніхто не допомагав, ми ставали на дорогу самостійно. Навіть самі весілля собі робили у Львові. Ну й Віктор – моя особиста перемога, тому що я полонив таку жінку!
А Павлом звали мого діда, єдиного, якого я пам`ятаю з дитинства. Він був такий мудрий, до нього всі ходили радитися.
– А ваші діти з вами радяться?
– Радяться. Однак не так часто, як хотілося б, але частіше, ніж вони б того хотіли.
– Яким спортом займаєтеся? Любите футбол?
– Люблю. Мене навіть свого часу запросили до львівського футбольного клубу "Карпати". Був правим півзахисником. Одночасно виконував і місію правого нападника, бо був дуже енергійним. Зараз у футбол граю рідше, здебільшого в теніс, оскільки він дає більше регулярне навантаження. Це обов`язково потрібно, тому що необхідно кудись дівати свої емоції.
– Маєте в тенісі постійних партнерів?
– Так. У мене є товариш – Михайло Харій, який постійно хоче в мене виграти, але я йому не піддаюсь. У нас завжди запекла боротьба. Нам цікаво разом: він себе сварить, я себе, і ніколи не сваримо один одного. У тенісі нема зіткнення, у футболі таке зіткнення є. А коли ти граєш із людьми не свого віку, то в них інша швидкість, і ти не дістаєш насолоди. Зрештою, футбол – колективна гра. Я вихований на колективних видах спорту й поважаю командну гру. От якби виховувався на тенісі, то, очевидно, був би егоїстом.
– Тобто політики, щоб не були егоїстами, повинні грати у футбол?
– Так, тому що ті, хто грають у теніс або шашки, шахи, – егоїсти. Це формує психологію.
– А де ви живете? У Києві чи за містом?
– У Києві у квартирі. Була в мене шість років ділянка у Васильківському районі. Почав будувати там дім і мав із того багато біди. Ніхто не вірив, що я будував його своїми руками. 1994 року я програв вибори лише тому, що мене оббрехали з тим будинком. Якісь папараці хитро сфотографували його знизу, і було таке враження, що він просто величезний. А він мав усього-на-всього півтора поверхи, та й то, якщо рахувати разом із погребом. Після цього я той будинок не злюбив і продав. Уже не лежить до нього душа. Зараз мій син, Павло, має земельну ділянку. Чесно кажучи, я йому допомагав її отримати, бо треба було вирішити квартирну проблему. Ми домовилися, що дім будуватимемо разом і я там житиму, скільки мені захочеться, а потім, як у сто років помру, там житиме він.
