Із математиків - у хірурги
Вiктор МЕЛЬНИК
Україна молода
23.02.05
Міністр охорони здоров'я Микола Поліщук у дитинстві «оперував» курчат, займався боротьбою і був учителем арифметики
«Микола був зі злиденної сім'ї»
До Лип'ятина, віддаленого куточка, де Вінниччина зустрічається з Житомирщиною
та Хмельниччиною, автобус ходить двічі на тиждень, тож нелегко дістатись цього
сільця, загубленого за засніженими полями та розбитими дорогами. Тож, коли думки
переносились на сорок-п'ятдесят років назад, мимоволі зринало питання: а як
же було колись узимку добиратись лип'ятинцям до районного центру Уланів, а за
ним ще далі — до Хмільника і Вінниці? І скільки разів, незважаючи на погоду,
пішки переміряв ті відстані майбутній учений і політик, а тоді — звичайний селянський
хлопець Микола Поліщук?
«Микола був зі злиденної сім'ї», — ці слова не раз повторювали люди, з якими довелося розмовляти. Але картина, яка поставала з розповідей, свідчила, що в них — тільки половина правди. Сім'я справді потерпала від нестатків матеріальних, а от духовними багатствами і людяністю могла поділитися будь з ким.
Першими вчителями і незаперечними авторитетами для малого Колі були діди. Дід Мусій Поліщук брав участь у Першій світовій, потім наймитував у пана, і в 1917 році — нечуване діло! — пан дав згоду на одруження своєї дочки Явдохи з наймитом. У них народилося восьмеро дітей, але голод тридцять третього забрав життя і п'ятьох із них, і самої матері. Батько залишився вдівцем із трьома синами на руках.
Дід Мусій навчав онука грамоти, призвичаював до роботи, ще змалечку беручи з собою пасти корову. З ним пов'язаний такий яскравий епізод: п'ятирічний Микола порізав кілька сусідських курчат і гусенят, щоб подивитись, як вони влаштовані всередині. Від розправи захистив дід, який розрахувався за завдану шкоду живими грішми, приказуючи: «Не гнівайтесь, воно мале, хоче щось пізнати». Потім довго пояснював онукові, що той зробив погано, і пообіцяв, що коли гуска виросте, то він сам покаже йому, що там у неї всередині.
По маминій лінії дід Василь і баба Фросина походили із середняків і мали дев'ятьох дітей. У голодомор пощастило вижити всім, хоча більшовики не тільки до зернинки вичистили комору, а й розшили хату та забрали солому. У воєнні роки дід Василь, ризикуючи життям, переховував від окупантів єврейську сім'ю. А в лютому 1944 року в село прибрів льотчик Іван Шмиков, якого збили неподалік. Обійшов кілька хат, але перелякані люди не впустили. Пораненому і знесиленому пілоту вказали на хату діда Василя: попросись он до тих людей, якщо вони не приймуть, то вже ніхто не прийме. Його справді прийняли, переодягнули в цивільне й кілька тижнів переховували на горищі — а до хати в ці дні не раз заходили німці.
«Як нам важко без мами»
«Оце вчора якраз шість років, як Лосовети нема», — змахує сльозу Антоніна Василівна
Цибуля — тітка Миколи Єфремовича. Потім поволі заспокоюється і продовжує розповідь.
Батьки Миколи та Анатолія (старшого брата) були суворими, але справедливими. Все життя Єлизавета Василівна проробила у колгоспі в ланці, а вдома на неї лягала як жіноча, так і чоловіча праця, бо Єфрем Мусійович (Юхрем — як тут кажуть) повернувся з війни інвалідом другої групи, мав хворий шлунок, а згодом до давніх болячок додався туберкульоз, який і вкоротив віку. Майбутніх успіхів Миколи йому не довелось побачити: помер у п'ятдесят два роки, через кілька місяців після вступу молодшого сина до університету. Але на багато років Єфрем Мусійович залишив по собі зелені пам'ятники: працював бригадиром лісівничої бригади, що засаджувала захисними лісосмугами навколишні поля.
До праці обох дітей привчали змалку. Микола спершу пас гусей, потім свиню з поросятами, а коли підріс, стали довіряти корову. Одного разу, зачитавшись книжкою, не вгледів, як корова пішла пастись у колгоспну пшеницю. За це могли суворо покарати батьків, тому коли про недогляд стало відомо, Микола дістав доброго лупня.
Єлизавета Василівна для обох синів залишалась найвищим авторитетом до останніх днів — матері прощали суворість, до її слова завжди прислухались. До похилого віку жила в селі, потім сини забрали до себе, купивши хату під Києвом. Поховали її в рідному селі поруч із батьком, і щороку на проводи Микола та Анатолій провідують її могилу. «Вони й зараз повторюють: «Як нам важко без мами», — каже Антоніна Василівна. — Хоч у самих уже дорослі діти, онуки...»
Так і стоїть пусткою, сиротливо темніючи вікнами, рідна хата, до дверей тягнеться самотній слід — родичі наглядають. На Галіції (так називають цей куток села) порожніх помешкань чимраз більше: гарні, ще добротні будиночки з забитими навхрест вікнами, з неторканою білизною снігу на подвір'ях.
Микола перечитав усю сільську бібліотеку
«Він нічим особливо серед хлопців не виділявся», — згадує колишній однокласник
і друг дитинства Леонід Леонідович Адамчук. Серед лип'ятинських хлопчаків найпопулярнішими
були два види дозвілля: читання та обговорювання книжок і спорт, насамперед
— волейбол та боротьба. Микола боровся зі всіма, не боячись навіть хлопців,
старших на кілька років, і нерідко виходив переможцем. Тоді, певно, і загартувався
бійцівський характер: його можна було побороти, але неможливо було примусити
здатись чи заплакати.
Читати Микола навчився рано, десь років у п'ять, тому йшов у перший клас, знаючи назубок і буквар, і вірші, які іншим дітям тільки належало вивчити. Нічого дивного, що до кінця семирічки він перечитав усю сільську бібліотеку.
У навчанні йому найлегше давалась математика, хоч не відставав і з інших предметiв. Коли виникали проблеми, долав їх самотужки, проявляючи дивовижну настирливість. Директор школи Петро Григорович Оверчук з гордістю демонструє мені збережений класний журнал випуску 1958 року, де навпроти прізвища Поліщука стоять майже одні п'ятірки. Один із двох похвальних листів (ще з портретом Сталіна) дістався йому, другий — Антону Чорноброву, близькому другові з дитинства і на всі подальші роки.
Ходив у школу потай від сім'ї
Непоступливість характеру і настирливість у досягненні мети проявились після
закінчення семирічки, коли батько сказав: «У школу не йди, підеш у колгосп на
різні роботи. Та й удома нікому скотину пасти». Бажання вчитись виявилось сильнішим:
у вересні потай від сім'ї почав ходити за шість кілометрів до школи в село Сальниця.
Корову виганяв на пашу ранесенько, потім наривав для неї трави на цілий день
— і біг на уроки, щоб повернутись надвечір. Через місяць батько здався: хай
вчиться, чим ми гірші за інших.
У новій школі Микола через якийсь час знову став одним із перших. У кого в кого, а в нього домашні завдання завжди були зроблені. Тож коли хотіли списати, зверталися до нього. Але іноді, як розповідає Адамчук, не дозволяв. Міг сказати: іди сам готуйся, тобі ще треба буде вступати вчитися.
В останньому класі трапилось нещастя: на уроці фізкультури Микола невдало впав на лижному спуску і зламав ногу. Спочатку лежав у лікарні в Уланові, де його часто навідували однокласники, потім перебрався до шкільного гуртожитку. Сам ходити не міг, тому друзі носили його із загіпсованою ногою на уроки й з уроків на спині.
Батьки хотіли бачити Миколу «дохтуром»
Спершу збирався вступати до військового училища, але надійшло літо — і плани
змінились. Батьки хотіли бачити Миколу «дохтуром», тому він з однокласником
поїхав до Вінниці й подав документи в медичне училище. Поки складали іспити,
ночували на вокзалі й на лавках у міських скверах. Та коли нарешті прийшло повідомлення,
що пора їхати на навчання — передумав. «Сказав мені, що трохи почекає, ще краще
підготується і буде вступати до вищого навчального закладу», — викликає в пам'яті
давні роки Чорнобров.
У селі робота знайшлася відразу, до того ж почесна: у школі відкрилась вакансія вчителя математики, і директор покликав попрацювати вчорашнього здібного учня Миколу Поліщука, пообіцяв підтримку.
Водночас Миколу обирають секретарем об'єднаної комсомольської організації колгоспу, який охоплював ще два села.
А заодно це були і роки парубкування: Микола разом з Леонідом Адамчуком учащає вечорами до дівчат у сусіднє село Морозівку. У Леоніда юнацькі «справи серця» складалися щонайкраще: через якийсь час він одружився і з «лип'ятинського» став «морозівським». Миколі випала інша дорога, бо багато сил віддавав напруженій підготовці до вступу. Бувало, годині о десятій вечора зиркне на годинник і починає прощатись: мені ще треба позайматись.
Два роки вчителювання у Лип'ятині відкривали дорогу в педінститут, рекомендацію давали і педрада школи, і контролюючі органи. Але Поліщук вирішує по-своєму: влітку 1963 року їде аж до Ужгорода, де подає документи на медичний факультет університету. Ближче, звісно, було до Вінниці, але з вибором «допоміг» сусід Василь Оверчук, який саме на ту пору в Ужгороді здобував філологічну спеціальність.
На землі, де пуп закопаний
Із Лип'ятином та його людьми Микола Поліщук не поривав зв'язків ніколи. Приїжджаючи
до матері, закочував рукави і брався до найважчої роботи. Коли 1968 року одружувався
із мешканкою Закарпаття Іриною Буксар, за старшого боярина покликав на весілля
Антона Чорноброва. Односельці з гордістю розповідають, скільком землякам він
допоміг, повернувши до життя у випадках, коли місцеві лікарі пацієнтів «списують».
І люди не забувають додати: у Миколи Єфремовича ніякої пихи, він такий же простий
і доступний, як був замолоду.
