Катування Петра
М.Подоляк
Українська газета (13-19.07.05)
13.07.05
Петро Олексійович Порошенко потрапив у складне становище. Проти нього нині розгорнута найсправжнісінька інформаційна війна, і поки що в цій війні тактичний успіх явно на боці опонентів секретаря РНБО.
Кульмінація першого етапу широких (судячи з тенденцій) бойових дій вибухнула саме напередодні другого з`їзду пропрезидентської партії. Саме в цей час Інтернет був наповнений специфічними уривками "приватних розмов" Порошенка і тодішнього президента Леоніда Кучми, ретельно записаними опальним майором Мельниченком.
Другого могутнього удару по Порошенку завдали "союзники" з Соціалістичної партії України - Микола Мельник обвинуватив Петра Олексійовича мало не у створенні "організованого злочинного угруповання з політико-олігархічними амбіціями".
Помічена територія
На перший погляд, нічого особливо сенсаційного в подібній атаці немає. Її у будь-який момент можна було очікувати. І навряд чи невдоволення діями Порошенка закінчиться відразу ж після врегулювання нинішньої кризи. Петро Олексійович (з незрозумілої нам причини) дійсно дуже недбалий і агресивний - він явно намагається перерозподілити не тільки ситуативний політичний вплив, але ій власність на свою користь. І робить це іноді зухвало, ніби бравуючи своїм новим статусом і своїми... особистими стосунками з президентом України. Квапливість, всеїдність, зверхність - все це відмітні риси фірмового стилю секретаря РНБО. На наш погляд, все це походить від недосвідченості та невміння йти на компроміси (що з часом, безумовно, буде виправлено). Але поки що все це не може не викликати роздратування у інших великих гравців нашого перехідного часу. Перш ніж ми перерахуємо ситуативних ворогів Петра Олексійовича, вкажемо на той незаперечний і парадоксальний факт, що всі свої сьогоднішні дії Порошенко розглядає тільки крізь призму... зміцнення президентської влади Віктора Андрійовича Ющенка. І це той величезний плюс, який різко міняє розстановку гравців на шахівниці - Порошенко думає не про свої амбіції, він і справді переживає за президента. Можливо, робить це Петро Олексійович незграбно, але навряд можна всерйоз говорити про те, що він вважає себе абсолютно самостійним політичним гравцем із найбільш багатообіцяючим владним потенціалом на майбутнє. Більше того, цілком може статися, що вже восени 2005 року нинішній секретар РНБО нарешті позбавиться нав`язливого бажання неодмінно стати прем`єр-міністром, яке стільки разів уже втягувало Петра Олексійовича в украй безглузді ситуації (пригадаємо хоча б красномовну обмовку в ефірі російської FM-станції "Эхо Москвы"). Проте сьогодні ми маємо право вже говорити про три показові тенденції, що так чи інакше характеризують "політичне дорослішання" Порошенка. Тенденція перша: Петро Олексійович дійсно бачить себе у владі великим і сильним гравцем. Але тільки поряд із впливовим і діяльним президентом Ющенком і лише в особистій тіні. Публічної респектабельності (і це визнається багатьма експертами) Порошенкові явно не вистачає, а з кожним днем різко скорочується і його традиційна "публічна харизматичність". Простіше кажучи, наш герой викликає непідробне роздратування все більшої кількості людей. Зокрема, людей, далеких від політики. Друга тенденція: Порошенко вже добре розуміє, що боротьба за реальний вплив (особливо у ближчому президентському оточенні) буде довгою. Якщо не сказати вічною. А тому секретар РНБО поступово відходить від тактики "кавалерійських наскоків" (коли йдеться про системні або персональні конфлікти) і все частіше надає перевагу тактиці "довготривалої і тотальної облоги" неприступної фортеці. Петру Олексійовичу, відразу після інавгурації третього президента України, якось несподівано привиділося, що достатньо буде розставити своїх людей на ключових напрямах, і він відразу здобуде незаперечну тактичну перевагу. Але з`ясувалося, що в Україні надто багато "ключових напрямків" (і тому все не візьмеш під свій контроль), що дозволяють їхнім кураторам проводити могутні PR-кампанії. Наступна помилка Порошенка, про яку він також сильно шкодує, стосувалася масованого використання російських медіа-можливостей. Петро Олексійович у середині зими 2005 року дуже щільно контактував із традиційними російськими медіа-посередниками, що обіцяли збалансовані негативні кампанії в будь-яких сусідських ЗМІ. Після чого в російських ЗМІ саме з`явилися достатньо жорсткі і явно безсторонні оцінки діяльності, скажімо, Юлії Володимирівни Тимошенко. Навряд чи тодішні "інформаційні атаки" росіян можна було назвати системною роботою проти іміджу дуже популярної в Україні Тимошенко. Не дивно, що незабаром Порошенко і сам зрозумів свою помилку, практично відмовившись від гри на російському медіа-просторі. Хоча, за старою доброю звичкою, самі росіяни (не дарма ж їх називають "ведмежими тюхтіями") так і не навчилися швидко виходити зі смаленої гри і тому дотепер завдають безглуздого удару по Тимошенко. Чим, з одного боку, швидше руйнують і без того не дуже міцну репутацію Петра Олексійовича, а з іншого - явно перешкоджають емісарам російських олігархів "скуповувати" (а інакше вони просто не вміють) нову українську політичну еліту. Звідси виникає і третя тенденція: Петро Порошенко накопичує сьогодні системні переваги, формує дійсно довірчу команду і прагне не розмінюватися на дрібниці (як було у випадку з інтересами російського бізнесмена Костянтина Григоришина, який легко втягнув впливового секретаря РНБО в неприємну історію з протистоянням навколо низки обленерго). Що таке системні переваги по-порошенківськи? Перш за все, це зміцнення своїх позицій у силових органах влади. Поки що Петро Олексійович може розраховувати тільки на Віктора Шокіна, заступника генерального прокурора, на частину прокурорської вертикалі. Не більш. Але хіба це маленький ресурс у наших нинішніх умовах? Тим паче, що з повним правом можна сказати і про те, що Петро Олексійович проводить грамотну вербувальну роботу (через посередників, звичайно) серед офіцерів оперативних підрозділів, які якраз і займаються збиранням поточної конфіденційної інформації. Зокрема, йдеться про СБУ і МВС. Не забуваймо і судову вертикаль, яка також демонструє посилений доцентровий рух у бік РНБО. На виході одержуємо просто блискучий інструментарій. Крім того, Порошенко намагається зміцнити своє інформаційне домінування в конфіденційних потоках, які і формують сьогодні ситуативний світогляд президента. У цій грі Петру Олексійовичу, безумовно, допомагає ще один впливовий гравець сьогоднішнього дня - перший президентських помічник Олександр Третяков. Треба визнати, що Третяков - вельми могутній союзник, якому надзвичайно довіряє Ющенком і який віддає перевагу дружбі з Порошенком перед самостійними великими іграми. Такого "союзного ресурсу" немає, скажімо, у того ж Олександра Олексійовича Зінченка, який нині дещо розгублений. Виявилося, що організувати одноканальний інформаційний потік практично неможливо. А особливих союзників у Олександра Олексійовича і не було. Можливо, саме цим і пояснюється деяка схильність Зінченка до підкресленої коректності по відношенню до Юлії Володимирівни.
Авторське право
А зараз про те, хто і навіщо організував атаку на Петра Олексійовича Порошенка? Очевидно, що атака ця добре підготовлена, хоча й позбавлена витонченості і блиску. А ось її незграбність і безглуздість, радше, носить навмисний характер. Щоб не було сумнівів у тому, що "проблема Порошенка" вже наболіла. Але хіба той факт, що Порошенко мав відверту розмову з Леонідом Кучмою, якось його особливо характеризує? Запитаємо інакше: а хто з нинішньої правлячої еліти (за винятком непримиренних і багаторічних опозиціонерів, що перейшли у владні кабінети вже після Помаранчевої революції) не мав свого часу тривалих вербальних контактів із Леонідом Даниловичем? Майже всі. А схильність Кучми до напружених діалогів, що провокують співрозмовників на занадто вже непристойні відвертості, добре відома. До речі, звідси виникає одна з найправдивіших версій походження "плівок Мельниченка": сам Леонід Данилович (великий любитель компромату на власне оточення) й організував безперервний запис "люб`язних діалогів у своїй кімнаті-сповідальні". Дізнавшись про цю президентську витівку, Хтось (не Мельниченко, природно) вирішив, по-перше, продублювати всі записи. Про всяк шантажний випадок. А по-друге, записати ще дещо, що сам Кучма навряд чи писав би. Втім, це вже зовсім інша історія. Повернімося, проте, до атаки на Петра Порошенка. Не можна сказати, що за цією спецоперацією стоїть чийсь конкретний меркантильний інтерес. Хоча і виключити це на всі сто відсотків теж не можна. Проте, навряд чи, наприклад, Юлія Володимирівна, могла напряму профінансувати (незважаючи на явне міжособистісне протистояння) подібний "наїзд". Дуже вже очевидно і тому примітивно. А Тимошенко іноді грає дуже навіть витончено і тонко. До того ж, а навіщо Юлії Володимирівні сьогодні вплутуватися в гостре і публічне протистояння з Порошенком? Явний фальстарт. Притому, що у прем`єр-міністра проблем не менше і чимось вони дуже навіть схожі на проблеми Порошенка: потрібно формувати справжню команду, консолідувати ресурси і... все-таки остаточно розібратися у своїх відносинах із президентом. До речі. У Тимошенко і Порошенка у стосунках з президентом Ющенком домінують різні мотивації: якщо Тимошенко в чомусь конкурентна Ющенкові (принаймні, у сфері особистого впливу на широку громадську думку), то Порошенко повністю залежний від Ющенка і пов`язує свої кар`єрні перспективи з кар`єрним довгожительством Віктора Андрійовича. Хоча не можна сказати, що нещодавня атака на Петра Олексійовича не принесла задоволення Тимошенко. Але це - чиста естетика. Якщо ж говорити по суті, швидше за все, в цьому випадку ми маємо справу з демонстративною атакою, що складається як із цілої низки випадковостей, так і частково керованої з єдиного центру. Які ж це випадковості? Можна говорити про несинхронізоване невдоволення багатьох політиків республіканського і місцевого рівня, які негласно займаються деякими невеликими галузевими бізнесами. Перш за все, йдеться про політиків, що мають відношення до швидко в`янучої СДПУ (о), чиї бізнеси в першу чергу потрапили під жорсткий пресинг з боку людей Порошенка. Цікаво, що Соціалістична партія України, що є антагоністом СДПУ (о), взяла участь у цій кампанії з іншої причини: соціалісти намагаються знизити політичну впливовість Порошенка (можливо, помилково приймаючи Петра Олексійовича за головного ворога) напередодні ключових парламентських виборів. Інша справа, що ця "ініціатива" явно не народилася в надрах самої партії, а була вміло впроваджена у викривальний мейнстрим соціалістів. Хто ж може реально стояти за черговим, але багатим викидом компромату? Тільки той, хто, з одного боку, має достатній ресурс для ведення тривалої інформаційної кампанії (зокрема із залученням зарубіжних медіа). З другого боку, цей автор повинен володіти певним рівнем контактів на самій верхівці, щоб максимально знизити ризик можливих силових атак з боку команди Порошенка. Нині ми готові говорити тільки про двох (можливо, таких набагато більше) можливих фігурантів, здатних розіграти тривалу і захоплюючу "антипорошенківську виставу" - це Борис Абрамович Березовський (російський екс-олігарх) та Ігор Валерійович Коломойський (українська група "Приват"). Про Коломойського поговоримо якось іншим разом. Відзначимо побічно, що Порошенко явно стає прямим конкурентом "Привата" на ринку "агресивних поглинань і захоплень" чужої власності. Не виключено, що сам Петро Олексійович добре розуміє головне: "Приват" обов`язково треба загнати в певні рамки і при цьому різко знизити агресивний потенціал групи. А ось Борис Абрамович, що упевнено і швидко знаходить в Україні опосередковану політико-інформаційну оболонку, явно зацікавлений у падінні політичного впливу Порошенка. Чом би Березовському (через численних посередників, яких у БАБа сьогодні в Києві безліч) не організувати захоплюючу провокативну атаку на Порошенка? Й або змусити Петра Олексійовича сісти за стіл тіньових переговорів (на умовах Березовського), або відмовитися від частини своїх амбіцій. На користь... (про це пізніше).
Залишається додати, що атака на Порошенка, вже почавшись, ніколи не зупиниться і тому постійно підживлятиметься демонстративними викидами компромату. Це, так би мовити, тільки частина однієї великої гри. Першочергове завдання полягає не стільки в тому, щоб обвинуватити Порошенка в якомусь гіпотетичному правопорушенні, скільки в тому, аби тимчасово вибити його з системної гри, позбавити стратегічних переваг. А тому всю кампанію можна розділити на чотири базові напрями, кожен з яких із часом посилюватиметься. Перший напрям: суспільна демонізация образу Порошенка (системна і дуже брудна PR-кампанія). Головне гасло кампанії: Порошенко - новий олігарх, що надає перевагу методам і практиці часів Л.Д.Кучми. Другий напрям: втягування Петра Олексійовича (і його людей) у затяжні юридичні бої за власність. Знову ж таки з подальшим докладним розбором ситуації у ЗМІ та докорами у використанні адміністративного ресурсу. Третій напрям: відособлення Порошенка усередині президентської команди та його протиставлення іншим політикам-важкіоатлетам. Згадаємо тільки, що ті ж Роман Безсмертний і Давид Жванія (начебто за своїм потенціалом і ресурсністю неспівмірні з Петром Порошенком) все ж таки мають власний інформаційний вплив на президента Ющенка і частину нової політичної еліти. А що в кулуарах розказують Безсмертний і Жванія, Петро Олексійович навряд чи дізнається. До того ж усі вони (включаючи Євгена Червоненка) цілком можуть грати, м`яко кажучи, не на боці секретаря РНБО. Четвертий напрям: обвинувачення Порошенка в руйнуванні президентської команди і виборі самостійної політичної стратегії, що йде врозріз з інтересами інших сильних помаранчевих гравців. Ця частина кампанії розрахована на регулярне "прокручування" у пропрезидентських політичних групах.
Чи витримає подібну атаку (яка поки що тільки позначена) Петро Олексійович? Питання спірне. Він явно нервується, і тому поки що не дуже освоївся в ролі "мішені N 1" для компроматних воєн. Хоча, на наш погляд, Порошенко - це швидше стабілізуючий чинник у такий непростий час, коли стара система управління ламається і на зміну їй приходять дещо інші принципи. Він забезпечує якусь рівновагу між сильними гравцями у президентському оточенні і водночас відтягує на себе весь негатив...
