Непевний, друзі, наш союз
Ю.Мостова
Дзеркало тижня
26.03-01.04.05
На сьогодні незаперечними плюсами пережитих країною потрясінь стали: перше — покарання, як мінімум, втратою влади команди Леоніда Кучми, що намагалася з особливим цинізмом паралізувати політичну волю суспільства; друге — незаперечний якісний стрибок цього суспільства, його перехід на інший рівень усвідомлення свого місця й ролі в житті країни.
У результаті люди не лише отримали надію, а й намацали в душі внутрішнє мірило, шкалу оцінки моральності та результативності дій влади. За це спасибі у тому числі й Віктору Ющенку, а також його передвиборній команді, що значною мірою стала каталізатором цих змін.
А тепер перейдемо до водних процедур. Перший квартал нової влади відзначений безліччю помилок. Що стало їх причиною? Хаос перехідного періоду? Дуже тяжка спадщина, залишена старою владою? Недосвідченість? Непрофесіоналізм багатьох нових кадрів чи домінування корисливих установок? Відповідей на ці запитання ми повністю сформулювати ще не можемо. Проте є підстави вважати, що різною мірою наявні всі ці причини. Можливо, враження від роботи влади так не насторожувало б, якби влада значною мірою не дотримувалася задекларованого нею же принципу відкритості. Минулими роками найнижчий рейтинг довіри в байдужого до влади населення був у Верховної Ради. Переконана, що було так через найбільшу відкритість цього органу влади. Оскільки адміністрація Президента і Кабінет міністрів завжди були максимально закритими для суспільства структурами: за лаштунками «дурість кожного» роздивитися набагато складніше. Нинішній же Кабінет міністрів проводить досить відкриту політику, заходячи періодично в публічні суперечки з депутатами — щодо питань бюджету, з Президентом — стосовно Зварича і бізнес-діяльності його дружини, із секретарем РНБОУ — про схеми відновлення справедливості у сфері раніше проведеної приватизації. Міністри, знаючи про трансляцію засідання Кабміну в прес-кімнату, сперечаються з прем’єром або народними депутатами. Відповідно, країна отримує більше інформації про точки зору на вирішення різноманітних проблем. Питання в тому, чи готовий суспільний організм без завороту кишок перетравити цю інформацію, зіставити цей потік і тоненькі інформаційні струмочки, що витікають із секретаріату Президента й РНБОУ? Безумовно, відкритість дій влади на сьогодні не абсолютна і навіть не достатня. А ряд її проявів, таких як необдумані заяви, дискредитують владу, підкреслюючи суб’єктивність позицій, відсутність командної гри, а найчастіше — юридичну неграмотність її представників. Водночас суспільство опиниться в набагато складнішому становищі, якщо до нього доноситиметься лише зачесана на масляний проділ інформація. А крім того, не можна допустити ситуацію, коли у жертву створення ілюзії єдиної команди буде принесено інформованість суспільства. Відкритість не означає дурість, плюралізм не означає конфронтацію, а боротьба зі спадщиною режиму — правове свавілля. Просто представники нинішньої влади повинні максимально відповідально ставитися до своїх заяв і дій, звіряючи їх і зі здоровим глуздом, і з існуючим законодавчим полем.
Чи можливо це? Чи можлива взагалі та ідеальна картинка, в яку багато хто повірив і втілення в життя якої багато хто чекає? На мою думку, ідеальна й навіть наближена до неї — ні. І причина цього — людський чинник. Сьогодні, коли формування складу нової влади майже завершене, вже можна оцінити деякі наслідки кадрової революції.
У бурхливі місяці передвиборної кампанії все військо майбутнього Президента билося на передовій. Боязкі пропозиції організувати в тилу групу, яка займалася б напрацюванням стрункої системи рішень нової влади впродовж перших ста днів, а також попереднім кадровим добором, почуті не були. Коли Віктора Ющенка запитували, хто буде прем’єром, хто міністром, а хто — губернатором, він відповідав: «Давайте переможемо, а потім будемо вирішувати». Дипломатичність його відповідей заведено було пояснювати складністю й суперечливістю конфігурації сил, які підтримували його. Але насправді Віктор Андрійович не лукавив. Реально розвішувати бирки на владні крісла він почав уже після перемоги, практично не маючи попередніх кадрових заготовок. І, за великим рахунком, у процесі поділу посад він виявився заручником вузького кола наближених, які негайно зайшли в протистояння одне з одним у боротьбі за контроль над призначенцями. Кожен підбирав кандидатури, близькі йому по духу. З цієї причини, а також через те, що наша еліта, як не крути, виросла з десятирічної епохи Кучми, на думку ряду спостерігачів, ми отримали такий результат: з урахуванням губернаторського корпусу, приблизно 45 відсотків володарів владних посад хворі на кучмізм. Приблизно така сама кількість — носії цього вірусу. І відсотків десять — вільні від нього. Коли я кажу про вірус кучмізму, то маю на увазі передусім дуже низький моральний поріг, роботу над забезпеченням національних інтересів за залишковим принципом, нетерпимість до критики й пріоритет корисливих інтересів.
Отже, перша група, уражена синдромом дефіциту цивілізованої влади, може характеризуватися такими симптомами: патологічним потягом до залаштункового вирішення питань; прагненням на шкоду законові натягувати на себе не властиві повноваження і бажанням створювати структури з повноваженнями під конкретних людей; нетерпимістю до критичних зауважень ЗМІ; прагненням розставити людей однієї групи крові на посади, які контролюють фінансові потоки; максимальною експлуатацією вердикту «так сказав президент, і це обговоренню не підлягає». Швидше за все, саме навколо таких людей концентруватимуться ті численні чиновники та бізнесмени, які очікують повернення старих схем. Саме з такими людьми шукатимуть контактів представники російського бізнесу. Саме ці люди пробуватимуть під час парламентських виборів 2006 року застосувати адмінресурс. До речі, вже нині зрозуміло: якщо стара влада як технологію клонувала конкурентів, то ідеологи нової просто прагнуть не допустити конкурентів до самих виборів, як у випадку з «Порою».
Я навмисне не називатиму представників цього виду. По-перше, тому, що наш читач, з огляду на свою підготовленість, і самостійно може заштрихувати потрібним кольором власників певних посад. По-друге — через існування другої групи — групи носіїв вірусу. До неї належать люди, які прийшли у владу зі щирим наміром працювати на країну. Проте моменти їхньої біографії дають підстави припустити, що будь-якої хвилини кожен із вище перелічених проявів синдрому дефіциту цивілізованої влади може проявитися в їхній діяльності. Насамперед від Президента, його безкомпромісної й послідовної прихильності до задекларованих вимог до роботи чиновника, залежить, якою мірою носії поповнять загін тих, хто хворіє.
І, нарешті, третя, найменша група. До неї передусім належать люди, які не мають свого власного бізнесу і не працювали у виконавчій владі. Їх дуже небагато як на регіональному рівні, так і в центральному апараті. І, що цікаво, переважна більшість неінфікованих була залучена у владу самим Ющенком, а не за рекомендацією його оточення. Інша річ, що цим людям доведеться пройти випробування спокусами можливостей і важелів. Вони мають навчитися протистояти старшим товаришам, які прийшли у владу працювати не лише на державу. Це складне випробування, і пройти його вдасться далеко не всім.
Проте проблема нового кадрового складу влади полягає не лише в тому, що його значна частина не за біографією, а по суті не є новою. Влада не може працювати у відриві від центру. Центру, яким є не Київ, а Президент. Перед міністерськими призначеннями, за нашою інформацією, лише Роману Зваричу вдалося обговорити з Президентом завдання, вирішення яких Ющенко очікує від Мін’юсту. Решті ж перед призначенням, а багатьом — і після призначення так і не вдалося обговорити з лідером держави, який ставив підписи на кадрових указах, концепцію розвитку й пріоритетів доручених їм міністерств. Деякі міністри й досі не знають, де міститься кабінет Президента. Я не кажу вже про губернаторів. Коротке представлення їх Президентом у доручених регіонах не дає можливості обговорити навіть основні проблеми, можливі шляхи їх вирішення та рівень підтримки центру. На сьогодні Ющенко практично замкнутий у трикутнику Зінченко—Порошенко—Тимошенко. Ці три особи, які перебувають у досить антагоністичних стосунках одне з одним, намагаються формувати уявлення Президента про те, що відбувається в державі. Живу ж інформацію з регіонів та міністерств, від СБУ і МВС Ющенко отримує безсистемно, отже, перебуває фактично на інформаційному пайку триєдиної співворожості, який забезпечує плюралізм, але не повноту картини та об’єктивність її уявлення.
При цьому не можна сказати, що Президент не працює. Як для складу свого характеру, так і з врахуванням удару, завданого діоксином, Президент за трудозатратами залишає далеко позаду Олексія Стаханова. Але питання ж не лише в кількості часу, проведеного Президентом в адміністрації. Питання в якості організації цього часу і в чіткості пріоритетів, сформульованих самим Президентом. Мені доводилося розмовляти з досвідченими апаратниками, які отримали різні посади на Банковій. Враження в усіх однакове: апарат зруйновано, коридори нагадують мурашник, усі метушаться з п’ятьма телефонами та двадцятьма папками в руках, але ККД цього броунівського руху мінімальний. Будь-яке питання, що потребувало офіційного або неофіційного рішення Леоніда Кучми, супроводжувалося трьома довідками. На стіл екс-президентові клали довідку профільного управління адміністрації, довідку СБУ й довідку Кабміну. Нічого схожого в більшості випадків у нинішнього Президента немає.
До довідок Служби безпеки Віктор Андрійович ставиться з деякою бридливістю, як мовиться, по житті, що по-людськи зрозуміло, але з погляду інтересів лідера країни — не виправдано. Бо якби він був трішки уважніший до думки цього відомства, наприклад, половина губернаторів не потрапила б на свої посади з об’єктивних причин.
Секретаріат Президента поки що не в змозі з усіх питань видавати на-гора якісний продукт, а судячи з кадрових призначень Олександра Олексійовича (саме аналітичне управління, очолене людиною, котра відповідала на листи громадян у приймальні Зінченка, чого варте!), і не зможе.
Із Кабміном налагоджено авральну, а не системну модель надання інформації, що не є «гут».
Ситуацію погіршує й замішана на амбіціях самодіяльність людей, які становлять основне оточення Ющенка. Укази про призначення не подаються Президентові тижнями, а деякі подання Кабміну взагалі не доходять до Ющенка. Натомість йому на стіл лягають проекти указів, які не мають нічого спільного з побажаннями вищого органу виконавчої влади, як це було у випадку з призначенням на НАК «Нафтогаз України» Олексія Івченка. Інколи до Президента не доходять подання прем’єра про зняття кадрів, як це було у випадку з Мінтрансом. З іншого боку, держсекретар Президента може затвердити передані Юлією Тимошенко подання простим факсиміле Президента, як це сталося з призначенням міністра Кабінету міністрів. У тривалому листуванні, що не має жодного юридичного виправдання, крім сумнівного указу Президента про розширення повноважень секретаря СНБОУ, перебувають Олександр Турчинов і Петро Порошенко. Указ зобов’язує Турчинова пройти зайве коло узгоджень при призначенні обласних керівників СБУ. У результаті несумісності поглядів на кадрову політику, десяток областей досі не мають на своїй території «ока Дзержинського». І це в ситуації, коли, висловлюючись революційною мовою, «вся країна кишить контрою».
Одне слово, вважати роботу Президента налагодженою та організаційно адекватною не можна навіть приблизно. Ситуація потребує негайного виправлення, і першим кроком на цьому шляху, безперечно, має стати якщо не тематичне засідання РНБОУ, то вже точно нарада у президентському кабінеті. Нарада, спрямована на розставляння виразних і жирних крапок у питанні взаємодії Кабінету міністрів, секретаря РНБОУ та держсекретаря. Суперечності в цьому трикутнику, загострені більшою чи меншою мірою, здатні зашкодити загальній справі нової влади набагато більше, ніж глухий опір апарату чи опозиції.
Мабуть, найбільшою помилкою Ющенка було створення суперечності на осі Тимошенко—Порошенко. Навряд чи слід вважати, що на такий крок Президент пішов виключно прагнучи пом’якшити удар по самолюбству Петра Олексійовича, завданий йому призначенням Юлії Тимошенко на посаду прем’єра. Ющенко хотів контролю над Юлією Володимирівною. Матеріальне свідчення того — резолюції, які Президент останнім часом почав накладати на свої розпорядження: «Тимошенко — до виконання, Порошенко — контроль». Чиста схема «Кучма—Горбулін—Марчук», одне до одного. Призначаючи Петра Олексійовича секретарем РНБОУ, Ющенко фактично ввіпхнув ведмедя в канаркову клітку визначених законом і Конституцією повноважень секретаря РНБОУ. Володимиру Горбуліну було простіше: він працював в іншій країні. А в умовах, коли суспільство, опозиція та преса мають намір чітко відстежувати дотримання владою закону, що не припускає виходу за межі повноважень, описаних законодавчим полем, Порошенко виявився занадто великим для цієї посади. У цьому його трагедія. Громаддя його планів, кипуча енергія та образа, що не минає, постійно виштовхуватимуть Петра Олексійовича за межі правового поля. Більше того, з цього поля його виштовхуватиме співтовариство людей із дуже різнобарвними, у тому числі і особистими інтересами, яке формується навколо Порошенка. Фактично секретар РНБОУ стає дахом для «товариства нелюбителів Тимошенко» в команді Ющенка. Утім, і навколо Тимошенко створюється фан-клуб, зокрема «нелюбителів Порошенка», готовий серед іншого відстежувати кожне заступання секретарем РНБОУ за лінію закону, який окреслює його повноваження. Знову-таки, все знайоме до болю й нагадує схеми взаємин Марчук—Горбулін, Лазаренко—Волков тощо. Такий чітко накреслений розподіл команди ні до чого доброго не приведе. І, подібно до радянських прапорщиків, стане алмазним піском у механізмі перетворень. Ющенко хотів гармонії та балансу, а одержав протистояння й ігнорування закону. Щоб не бути голослівною, наведу кілька ознак командного поділу: і Тимошенко, і Порошенко, по суті, обзавелися контрольованими ними силовими структурами. Деякі міністри, які не знаходять спільної мови з Юлією Володимирівною, розповідають про те, що помітили за собою систематичне стеження. У тому, що їхні телефонні розмови прослуховуються, вони практично не сумніваються. Як ніхто не сумнівається в тому, що тандем Турчинов—Тимошенко нікуди не зник і зберігає свою непорушність. З іншого боку, Петро Порошенко через призначеного ним першого заступника міністра внутрішніх справ Бондаренка контролює значну частину призначень у МВС. Про те, як нові призначенці виявляють свою вдячність панові Бондаренку, складаються легенди. Взяв під контроль Петро Порошенко і слідчу частину в міліцейському відомстві, призначивши відповідним заступником Геннадія Москаля. Поза сумнівом, професійну, але при цьому вірну людину.Стосунки Порошенка й Піскуна безхмарними назвати не можна. Але вони значно тепліші, ніж стосунки Тимошенко та генпрокурора. А коли врахувати, що поруч із Петром Порошенком перебувають люди, котрі мають безпосередній вплив на Святослава Михайловича, то і в цьому питанні Порошенко переважує. Крім того, близькі стосунки з керівництвом «Укртелекому» дозволяють окремим експертам припустити, що не лише Юлія Володимирівна завдяки Турчинову посвячена в комунікаційні таємниці своїх опонентів, а й Петро Олексійович не перебуває в інформаційному вакуумі.
Тимошенко програє своєму візаві у кадрових питаннях. З самого початку, втягнувши кігтики, Юлія Володимирівна почала керувати чужим урядом. Жодного міністра в його складі не назвеш «людиною Тимошенко». Частково пояснити таке можна законним бажанням Ющенка сформувати свій уряд з урахуванням думок близького кола, а частково — відсутністю в команді самої Тимошенко людей міністерського калібру. По суті, крім Турчинова, їй і пропонувати було нікого. Вона взялася працювати з тим складом, який є. І на сьогодні досягла значного успіху, переплавивши з багатьох питань позицію різношерстого Кабміну в єдину. А Порошенко, своєю чергою, значну частину часу приділяв лобіюванню прийнятних для нього кадрових призначень. Про МВС ми вже згадували. Крім того, йому вдалося провести ряд губернаторських призначень, чотири-п’ять обласних прокурорів, кадрово закрити митницю й отримати ряд заступників у міністерствах. Правда, при цьому Петро Олексійович не знайшов часу, щоб призначити своїх заступників для налагодження чіткої роботи апарату РНБОУ. Але це справа третя...
У протистоянні, наявність якого публічно відкидають обидві сторони, у Тимошенко є незаперечна перевага — законні повноваження прем’єра. Прийняття ж закону Верховною Радою, котрий розширює повноваження секретаря РНБОУ, є сумнівним. Тому, щоб реалізувати свої інтереси, своє бачення розвитку, передусім економіки країни та кадрової політики, Порошенко і сьогодні, і завтра має головним чином покладатися на Президента. І тут удача на боці Порошенка: на одну розмову Віктора Ющенка з Тимошенко припаде п’ять розмов із Петром Олексійовичем. У руках секретаря РНБОУ є перевірений поколіннями влади політичний козир — ревнощі государеві. Найщиріше формулювання, внесене будь-коли, в указ про відставку прем’єра, звучало так: «За створення власного політичного іміджу». За нашими даними, рідко який мешканець Банкової не звертає уваги Президента на «піар Тимошенко», примушуючи тим самим Ющенка з великою сторожкістю ставитися до всього, що робить і пропонує прем’єр-міністр. У деяких випадках втручання Ющенка дійсно потрібне, бо Юлія Володимирівна якщо починає рубати шаблюкою, то вже без оглядки. Але бувають ситуації, коли в пожежну рейку дзвонити просто смішно, як, наприклад, з екстреним засіданням РНБОУ з питань адміністративної реформи, приводом для якого послужила безіменна записка на ім’я Президента про тотальну некомпетентність і неспроможність уряду в цьому питанні. Зауважимо при цьому, що ця сама записка з’явилася після того, як Петро Порошенко на ім’я прем’єра відправив листа з проханням проінформувати про складнощі в проведенні адміністративної реформи, на що одержав відповідь приблизно такого змісту: «Шановний Петре Олексійовичу! Уряд займається адміністративною реформою і жодних проблем у уряду в зв’язку з цим не виникає». Крапка.
З одного боку, Тимошенко неначебто знехтувала спробою свого візаві розібратися в тому, що відбувається. З іншого боку, на всіх засіданнях Кабміну був присутній представник апарату РНБОУ, котрий міг у повному обсязі інформувати Порошенка замість прем’єр-міністра про просування адміністративної реформи.
Таким чином, якщо ми кажемо про контроль, то він буває двох видів. Перший — моніторячи запропоновані Кабміном рішення питань (у рамках повноважень, звісно), секретар РНБОУ може по ходу пропонувати й аргументувати оптимальні з його точки зору рішення. А другий вид контролю — це дочекатися, поки об’єкт припуститься помилки, і «стукнути» про це начальству. Який із варіантів прийнятний для Ющенка, вирішувати Президенту.
Втім, вирішувати потрібно не тільки це питання. Для початку потрібно розібратися, чи на спільний результат працюють лідери політичних команд «НУ» і БЮТ. «Під килимом», Порошенко, маючи доступ до Президента, у більшості випадків переграє прем’єра. Єдиний шанс для Тимошенко в цій боротьбі — зробити найбільш явні протиріччя надбанням гласності. У своєму роді це теж кучмівська модель, але періоду прем’єрства Леоніда Даниловича 1992—1993 років. Можливо, запас міцності дозволить Юлії Володимирівні кілька разів гучно грюкнути дверима. З публічної точки зору подібна політика була б ефектною. Але не слід забувати, що Віктор Андрійович надзвичайно хворобливо ставиться до винесення сміття з владної хати. За скандал зі Зваричем ледь не поплатився своїм місцем Сергій Терьохін, а за винесення на публічний суд протистояння між Тимошенко і Порошенком — віце-прем’єр Микола Томенко. Крім того, гласна заява Юлії Володимирівни про існуючі протиріччя, безсумнівно, трактуватиметься як чергова спроба піару, що також не додасть їй президентської прихильності. Таким чином, ситуація заганяється під килим. Коло замикається всередині коридору влади і розірвати порочне коло взаємних обвинувачень, закидів і протидій може лише Президент. Це його відповідальність. Однак усім відомо, що Віктор Андрійович не любитель з’ясовувати стосунки, тим більше чужі. Тому є багато прикладів, починаючи від конфлікту в прем’єрські часи між Лисицьким і Рибачуком, закінчуючи передвиборним протистоянням між Безсмертним і Зінченком, а також січневою пропозицією Ющенка, адресованою Порошенку і Тимошенко: «Домовтеся між собою, хто з вас ким буде».
Нічого саме по собі не розвіється, а в ситуації з прем’єром і секретарем РНБОУ вагітність ворожим ставленням сама по собі не розсмокчеться. Тому можливі варіанти.
Варіант перший. Ющенко в ручному режимі щодня займається вирішенням питань, які виникають на двох полюсах влади. Сьогодні правий ти, завтра маєш рацію ти, післязавтра три рази ти, а післяпіслязавтра — двічі вона. Гадаю, ми спеціально для цього обирали Президента. Однак хвилюватися не варто. Віктор Андрійович ніколи не обтяжуватиме себе роллю рефері в тараканячих бігах. А якщо раптом і стане, то ми отримаємо нове видання Леоніда Кучми, котрий вибудовував свою політику на синтезації протистоянь і розведеннях у власній команді.
Варіант другий. Ющенко звільняє одного з двох. Таку розв’язку заперечувати не можна. І потерпілими мають шанси стати і Порошенко, й Тимошенко. Захисні бар’єри на цей випадок у Порошенка такі: він багато зробив для виборчої кампанії; він — ледь не єдиний на Банковій, хто чітко знає, чого хоче; він має серйозну економічну підготовку, і Ющенко це цінує; він має вплив на значну частину в новоствореній партії, яка не була у великому захваті від призначення Тимошенко на посаду прем’єра; він сильний у політичній грі; на нього, можливо, буде зав’язано російський напрям. Мінуси Петра Олексійовича: потенційне активне лобіювання бізнесу і занадто наполегливі й часті вимоги до Президента вирішити ті чи інші питання, що суперечить світовідчуттю Ющенка, котрий не терпить тиску й напору. А оскільки для Порошенка Президент є головним інструментом у власній політиці, з огляду на «куці» законні повноваження, це може ускладнити їхні взаємини.
Запобіжники Тимошенко головним чином лежать у площині майбутніх парламентських виборів. Вона, на відміну від Порошенка, дуже популярна в народі; вона може скласти серйозну конкуренцію партії влади в разі своєї відставки. Крім того, Ющенко великою мірою довіряє її здатності керувати Кабміном у перехідний період. Він також відзначає таке: на відміну від Петра Порошенка, Тимошенко намагається генерувати та втілювати ідеї, що належать до її компетенції. Вона до Президента приходить із продуктом. Тоді як Петро Олексійович механізм РНБОУ і досі не завів і з колом своїх безпосередніх обов’язків розбиратися не дуже поспішає. Принаймні поки що. Слабкі сторони Тимошенко: по-перше, її незалежність, по-друге, можливість провалу економічної політики уряду, і в цьому разі прем’єра буде легше позбутися, ніж нести тягар невдач, пов’язаних із її ім’ям у загальному передвиборному списку. По-третє, перед нею стоять і бізнес-спокуси, особливо якщо Юлія Володимирівна не виключає для своєї партії самостійного плавання.
Як бачимо, Президенту буде непросто прийняти хірургічне рішення. До того ж історії попередніх протистоянь у його оточенні доводять, що Віктор Андрійович не є прихильником таких методів. Та все може бути. А за певних обставин — має бути.
Третій варіант. Ющенко ще раз (таке вже було на самому початку шляху нової влади) саджає за стіл переговорів Юлію Володимирівну та Петра Олексійовича, не лише змушуючи їх обумовити та прийняти правила гри, а й зобов’язуючи виконувати їх. Обидві сторони на сьогодні декларують готовність сісти за стіл переговорів. При цьому представники сторін стверджують, що недружня сторона незмінно порушує досягнуті домовленості. Чи здатний Президент запропонувати формат, у якому домовленості зберігатимуться? Можливо, важливим кроком у досягненні договору про припинення підкилимового вогню можна було б вважати публічну формалізацію відносин між політичними силами, до яких мають відношення всі учасники дійства. Тимошенко підозрює «Нашу Україну» в тому, що їй буде запропоновано дуже вбогі умови співіснування у блоці. Нашоукраїнці, які ставляться до неї насторожено, підозрюють, що Юлія Володимирівна у разі вдалої діяльності на посаді прем’єра зможе піти в самостійне політичне плавання. Коли всі крапки над «і» вдасться розставити найближчим часом і вони як поступка влаштують обидві сторони, то значно більшою мірою можна буде розраховувати на командні дії групи осіб, яка за інерцією іменується командою Ющенка. Щоправда, при укладенні цього непростого договору є ще один надзвичайно важливий чинник — життя або смерть конституційної реформи. Дехто стверджує, що Петро Олексійович промацував грунт у Конституційному суді на предмет можливого скасування проголосованих змін. Інші ж повідомляють про телефонний дзвінок Юлії Тимошенко голові Конституційного суду, який нібито мав місце, на предмет можливості оголошення конституційним проекту 3207, у разі прийняття якого парламентом реформа може набрати чинності з вересня, і тоді основні повноваження перейдуть від Президента до прем’єра.
Одне слово, навести порядок у країні Президент не зможе доти, доки не наведе порядок у власному офісі й у колі своїх прибічників. Якщо про стару владу, маючи на увазі стан країни, казали, що «риба гниє з голови», то про нову можна сказати, що вона з голови паралізується. Тільки організована, ефективна та монолітна командна гра дозволить виконати ті зобов’язання, які Віктор Ющенко взяв на себе під час передвиборної кампанії. Не все за один рік, як того хочуть есдеки, а необхідний мінімум, що припадає на перший рік президентського правління. Передвиборний рік.
