Пристрасті не за Андрієм

І, однак, свої п’ять копійок я змушений вставляти. Не тому, що мені хочеться смакувати Андрієві недешеві походеньки. Якраз це тут не найважливіше, хоч і нижче за всяку критику. Не юний шибайголова головний фігурант цієї історії. І, може, навіть не Президент. Головний фігурант і головна жертва цієї історії — нова українська влада. Хоча головна мішень, звісно ж, Віктор Андрійович. І дуже важливо, які уроки винесуть з усього цього і Президент, і влада взагалі. Бо річ же не тільки в тому, що влада виявилася не готовою до такої публічності. Тут коріння глибше.

Поки що, мені здається, все замкнулося на Андрієві. Батько його захищає — і це його абсолютне право. Захищається сам Андрій — щоправда, у дивний спосіб — через прес-службу Президента, хоча він, навіть будучи його сином, є все-таки приватною особою. Захищається не дуже вміло, наполягаючи на праві мати особисте життя, що, здається, ніхто й не піддає сумніву. Батькова солідарність із сином здатна навіть зворушити. За однієї, щоправда, умови: треба забути, що Віктор Ющенко, крім того, що батько, ще й Президент України, і поведінка сина б’є по ньому як главі держави. Однак зацикленість на синові дуже заважає глянути на речі тверезо.

Ні батько, ні син, здається, не збагнули, що пристрасті в Україні розпалилися зовсім не за Андрієм. І незалежно від того, чи доклала тут рук опозиція, чи так усе збіглося, це пристрасті зовсім не навколо автомашини, розкішної квартири і багатих ресторанних забав президентського дитяти, навіть не навколо способу життя нової української знаті. Під удар громадської думки потрапила так довго і старанно ліплена месіанська моральність нинішньої української влади в особі самого «месії», явивши всю примітивність і нездалість вибудови завоювання електоральних симпатій і більше — владної моделі, сконцентрованої на вожді, божестві, пророці. Божества, в одну мить з’ясувалося, нема! «Він такий, як вони всі, такий, як Кучма», — ці слова я почув від жіночки, яка ще місяць тому очі видряпала б будь-кому, хто спробував би сказати лихе слово про Ющенка. «Богу молиться, а чортові душу продав», — ще гостріше висловилася старенька на ринку, коментуючи президентське заступництво за сина. Продав чи не продав — а кажуть же!

Так, звичайно, пересудів про сина багато. І звідки така дорога машина, і що то за казкові заробітки у дев’ятнадцятирічного юнака, що може дозволити собі такий розкішний мобільний телефон, і що за такі ресторанні гостини, що треба пити вино за три чи шість тисяч гривень за пляшку, і що за мода — кидати машину посеред дороги, і навіщо йому в його літа окрема квартира в преміум-домі. Все обговорюється, об усе чешуть язики — і куди від цього подітися? Хоча ніхто ніколи не вірив у скромне життя дітей державних зверхників, все ж пристрасть недавнього школяра, а нині студента-третьокурсника до розкошів і до шику вражає. Та ще — сина того, кого вважали надією народу, за кого билася Україна на виборах з чорною гідрою кучмізму, кого проголосили народним Президентом. Але, повторюю, навряд чи тим народ був дуже здивований. Навіть те, що і машини, і робота в консалтинговій фірмі можуть розглядатися як своєрідний хабар Президентові, не здатне особливо когось вивести з себе. Народ потроху звикає до прірви між своїм животінням і шикуванням знаті та її дітей.

В ивела з себе президентська реакція на оприлюднення синової нескромності. І не в браку взаємного такту тут річ. Віктор Андрійович з такою люттю відстоював право сина на розкішне життя, на дорогі забави, що впору було подумати: а він хоч розуміє, як це розходиться з народною мораллю? І чи можна передвиборними знегодами і пригодами прикривати гультяйство? Хіба багатомільйонні статки президентської сім’ї виправдують марнотратні гульки хлопця, який не дуже-то й знає, що в Україні надто багато бідних людей і що до тієї бідності в різних ролях причетний і його батько — як голова Нацбанку і один з провідників монетарної політики, як прем’єр-міністр, зрештою, як Президент?

Але, повторюю, не в Андрієві справа. Наскільки я розумію, йому уже влетіло від батька. Правильно, мабуть, улетіло. Президента-батька підводити не можна. І мені, повірте, жаль і самого хлопця. Ми з ним незнайомі, хоча не раз бачив його ще хлопчаком з Віктором Андрійовичем на Сінному ринку, де вони купували завжди якусь старовину і просто домашні речі на розкладках. Мабуть, у них із батьком є духовна єдність, і, отже, є надія, що з хлопця будуть люди, батько йому просто не дозволить пусто йти. Чого в дев’ятнадцять літ не буває. І на цьому я б і закінчив пристрасті за Андрієм, дай Боже йому здоров’я і щастя. А воно, думаю, Андрій зрозуміє, не в дорогих авто, телефонах, квартирах, винах, не в шикуванні і забавах. Зрештою, він справді має право на особисте життя, і не будемо повчати його, як жити. Для того в нього є батько-мати, хоча не пуста річ і громадська думка, і народна мораль. Бо між людей живеш, і навіть «золотій молоді» не випадає бути між них чи то білою вороною, чи то викликом усім і всьому. Але, як казала моя мама, хто не був молодим, той не був дурним.

Пристрасті взагалі-то навколо батькових заяв. Звісно, вони начинені загалом зрозумілими емоціями, але у Президента завжди є межа, де він має говорити як людина, а де — як носій державного інституту влади. Віктор Андрійович цю межу перейшов, перебрав міру, забувши, мабуть, що він руйнує не тільки особистий моральний образ, а й образ влади, яку він уособлює. І це кепсько.

Мене особисто страшенно здивував лексикон Президента у спілкуванні з журналістом, який запитав його про сина. Виявляється, у журналіста є морда, яка може бути у собак чи взагалі тварин, і не помічений у «заказусі» хлопець уже став «як кілер найнятий». Поки що у такому контексті слово «морда» щодо журналістів вживав тільки Леонід Кучма, коли восени 1999 року обіцяв «набити морду» «Сільським вістям». Ну, ще називав Тетяну Коробову «сучкою», на що та у відповідь назвала його «рудим сучарою». Але то — Кучма, щодо якого поняття культури і вихованості звучали як знущання над ними. Віктор Андрійович завжди вимагав від усіх високої культури поведінки і мовлення. Відомо: він заборонив матюкатися у його кабінеті. І ось — зірвався. І зірвався, завважте, не тільки в слові, мовляв, знай, кобило, де брикати. За слово ще можна попросити пробачення, і воно, гадаю, буде прийняте. Президент зірвався в гіршому. Він, по суті, поставив у ніщо журналістику як таку і свободу слова зокрема. Зі «сторожовими псами демократії» Президент дозволив собі говорити зверхньо, у менторському тоні, перебиваючи незручні запитання. Можна зрозуміти Президента, коли він просить: «якщо хочете бити — бийте по мені. Не чіпайте жінок, дітей». Але до чого тут кілерство, до чого «морди»?

В загалі, мені здається, Президент дав утягнути себе в безперспективне змагання з журналістською братією. Змагання не на рівних. Як рівний, він міг би обмежитись фразою типу: «Так, щось таке було, і я дав за це Андрієві по саму зав’язку. Врахуйте тільки, що він ще надто юний і цей гріх його останній». Ющенко ж почав доводити, що син може дозволити собі такі витрати, розповідати про сімейні статки у кілька мільйонів. І відразу запитання в єхидних громадян: це що, такі доходи — із скромної зарплати? Чи з бізнесу? Але ж, здається, бізнес і влада у заявах Віктора Андрійовича уже не друзі? Запитань весь «антикілерський» спіч породжує багато, але я не хочу їх задавати. У кожного вони свої, а я не хочу завдавати Президентові прикрощів кількома ущипливими, йому й так дісталося від журналістів. І дісталося ще й мало, таке поводження з пресою у світі зазвичай тягне тяжкі наслідки.

Інтегральний висновок з президентських пристрастей навколо сина, на жаль, невтішний: Президент не вміє говорити з незручною і непідготовленою аудиторією. Підозріливість і дратівливість у поєднанні зі зверхністю і нетерпимістю дають дуже негативний ефект. А предмет діалогу був хоч і діткливий, але не найскладніший. А що, якщо доведеться десь зустрітися з аудиторією з більш складних питань — скажімо, з питань адміністративно-територіальної чи комунальної реформи, з економічного тупика, до якого впевнено наближається Україна? Президент і там буде поводитися так роздратовано і нестримано, як перед журналістами? Кучма, як відомо, не любив ходити у Верховну Раду, боячись незручних депутатських запитань. Віктор Андрійович, схоже, ладен продовжити цю традицію. Його клеврети уже натякають депутатам, що поява Президента у парламенті — це велике щастя, і йому не треба надокучати. А що, Президент не на державній службі і приходить до депутатів тільки на показ? Ну, не монарх же він, зрештою, щоб з’являтись у парламенті, як ясне сонечко.

Віктор Ющенко своїм зривом — повторюю, не в слові, а в поведінці, у способі спілкування з аудиторією, в аргументації — у доволі буденній справі сам себе поставив під суспільний рентген з доволі високою дозою негативної радіації. Хай він сам осмислить контекст цієї підстави. Кілька днів він робить нагінку силовим структурам, знімає, карає. І тут — ця історія з сином. Замість того, щоб вийти з неї спокійно і без втрати респекту, Президент зривається. Зривається аж надто емоційно і несправедливо. Зривається перед публікою, яка сама може будь-кого «підірвати». Конфлікт Президента з громадською думкою — навіч. І як би він це не пояснював батьківськими емоціями, кожен з нас як людина може це зрозуміти, а як громадянин — навряд. Мова ж не про те, щоб перед кимсь низько слатися, а про паритет гідності, а значить — визнання сили і влади, і громади. Що ж буде, якщо Президент зіткнеться з справжньою чортівнею? Кому битимуть морду і кого записуватимуть у кілери? І чи можна людині, здатній так зриватися, довіряти державу? Зрештою, чи може суспільство жити впевнено, бачачи постійно роздратованого Президента?

З апитання — не з пустих. Півроку президентства Віктора Ющенка сьогодні викликають багато запитань не тільки у його опонентів, а й у його прихильників. Відчутних зрушень в економіці нема, ціни зростають, кучмівська камарилья у багатьох сферах життя і явно під патронатом нового Президента зберігає позиції. Клятви покінчити з корупцією і кланами так клятвами й залишились. Резонансні справи, з тим же Гонгадзе, безнадійно застряли. Буйним цвітом квітне у владі кумівство, свояцтво, все те, що об’єднується хитромудрим словом — непотизм. Сам Президент подає тут усім недобрий приклад. При посадах уже й ті, з ким під одним сонцем онучі сушили. Його запевнення, що влада прислухатиметься до кожного, здатне викликати сьогодні хіба що сміх або подив. Ніхто нікого не слухає. Хіба що друзів і приятелів. За нашіптуванням друга-художника Ющенко звільнив з генерального директора Національного музею Т. Г. Шевченка вченого від Бога Сергія Гальченка. Сьогодні вже його опоненти ладні повернути Гальченка в музей, бо все там стоїть як стояло, але ніхто не сміє це зробити без Президента. А він що, когось слухає? Зневага до громадської думки бере гору. А хіба не вона панувала в його спічі перед журналістами? То виходить, це і є обличчя влади, стиль нового Президента насправді?

Історія з Андрієм стала тільки бікфордовим шнуром, який здетонував конфлікт між Президентом і громадською думкою. Це перший серйозний сигнал Вікторові Андрійовичу, якого його оточення записало в народні улюбленці. Віра в своє улюбленство, як бачимо, робить з Президентом не дуже добру річ. Невміння глянути на себе збоку — це одне, упевненість у своєму праві ігнорувати громадську думку, критичний погляд суспільства — це набагато гірше. Владі не можна вважати себе святою, та такою вона ніколи й не була і не може бути. З суспільством треба вміти вести діалог на рівних, без менторства, сприймати його контрольну функцію як даність. Вікторові Андрійовичу, як би це тяжко не було, варто спуститися з висот заколисуючого месіанства на грішну землю і збагнути, що він такий, як усі, ні в чому не гірший і не кращий, тільки наділений більшою відповідальністю. Сигнал, як мовиться, подано, решта залежить від нього і тільки від нього. Обізвався грибом — лізь у кіш.

І вся ця історія, цей конфлікт мали б змусити Президента задуматися: що діється? Може, є рація в народній мудрості: у нещасті пізнавай приятеля, а в щасті ворога?

А щодо Андрія... Не хотілося б до цього повертатися, але я нагадаю, що він не перший з начальницьких синів, яких випробовувала батьківська влада. Згадаймо хоча б Василя Сталіна. Звісно, Андрій не Василь, а Віктор Андрійович — не Йосиф Віссаріонович. Масштаби постатей, особистостей і держав різні, часи не ті. І все ж дещо може бути зіставним. Андрієві дарують телефони, авто, добре оплачувану роботу. Василеві Сталіну дарували генеральство і командування, хоч він до них явно не доріс. Сталін-батько тримав сина в лещатах вихованості, але син є син, батьківські почуття є батьківські почуття. Що вийшло з гуляки і алкоголіка, але загалом-то зовсім не дурного Василя? Кінець його трагічний. Андрієві, гадаю, це не загрожує. Але, але... Батькове президентство — не така легка ноша, щоб її могли витримати юні плечі. Хлопцеві потрібна моральна підтримка і добра, але й вимоглива батьківська рука, яка б утримала від багатьох спокус і «доброзичливців». У житті ж доведеться бути і не президентським сином — все має початок і кінець, і дай Боже не втратити гідність і честь. А починається все з пуп’яночка, з зеленочка...

Бо буває ж і навпаки. У сімдесяті роки в Москві мені випадково довелося зустрітися в одній компанії з Сашею Бурдонським — театральним режисером, красенем, душею нашої вечірки. Один з друзів сказав мені, що Саша — внук Сталіна, син Василя. На кухні ми з ним розговорилися. Діда я бачив тільки на трибуні, зізнався Саша, та на похороні. З батьком духовної близькості не було, бо з матір’ю він розлучився, коли син був у сповитку. І взагалі, сказав Бурдонський, я не хотів би бути внуком Сталіна, та ні дідів, ні батьків діти не вибирають. «У мене не буде дітей, — зізнався він. — Не хочу залишати по собі нащадків, які носитимуть тавро Сталіна». Саша був дуже талановитим режисером, артистична, інтелектуальна Москва його любила. Нещодавно він помер. Згадую його слова про небажання мати дітей і причину того небажання — і мені стає тоскно від такого сліду Сталіна у його житті. «Месії» і їхні нащадки не завжди щасливі, якщо розходяться з суспільством у якихось корінних поняттях, у вимірах моралі і честі. І мені по-людськи жаль, що обдарований природою і Богом Олександр Бурдонський прожив життя, по суті, під сталінським прокляттям — тільки тому, що в ньому текла дідова кров.

Яке відношення мають до цього Віктор Ющенко і його син? Та ніякого. Я вірю Президентові, коли він каже: «Ніхто не буде червоніти за поведінку жодної моєї дитини. Ніхто!» Так і має бути. Але треба, щоб і діти ніколи не червоніли за батька. Ні за його зриви з «мордами», ні за невиконання передвиборних обіцянок, ні за «подвиги» його бізнесового оточення. А це вже залежить єдино від нього. І пристрасті щодо цього, які вибухнули в суспільстві після його спічу перед журналістами, не такі пусті і марні, як декому здається. Історія вчить, що вождів, коли вони зариваються, краще, як і простого смертного, раз та гаразд попередити, аніж потім, як Саша Бурдонський, мучитись усе життя.